Розділ 2

Маленька дівчинка мчала стрімголов уперед. Сонце сліпило їй очі, а вітер безсоромно розтріпував довге чорне волосся, яке так старанно вкладала няня. Вона бігла за метеликом, тягнула рученята до крилатої істоти, яка і не думала даватися в руки. Не дивилася ні по боках, ні під ноги – тож зовсім не здивувалася, коли впала. Не заплакала, хоч здерла колінце, а швидко підвелася й помчала далі – тепер уже за бабкою.

– Кумедна малеча, – задумливо сказав Ральф, спостерігаючи за дитиною. – Як і її мати. Поки що нічого не робіть, – звернувся він до своїх людей. – Слідкуйте, щоб із дівчинкою нічого не сталося. А я… зроблю все, аби нарешті усунути Річарда зі свого шляху.

***

Я прокидаюся, на диво, у власному ліжку. У кімнаті, крім мене, нікого немає. Я вже починаю думати, що все це мені наснилося, але пульсуючий біль у потилиці доводить протилежне. Я дивлюся на годинник – тільки шоста година. Річард має з’явитися за годину. Та чому це я хвилююся? Його візит мене не повинен обходити.

Я звішую ноги з ліжка і втуплюю погляд у двері. Вони відчиняються. До кімнати входить Ральф де Монтермер. Усмішка на його обличчі насторожує мене. В руках він тримає тацю з кавою.

– Ви вже прокинулись? – питає спокійно.

Невже він гадає, що мене можна задобрити кавою?

– Ви так кажете, ніби це не через Вас я знепритомніла, – холодно відповідаю я.

– Ах, вибачте, графине. Просто моїм людям у ту мить, коли ви стріляли, здалося, що ви хочете мене вбити. Та я не тримаю зла. Ми увірвалися у ваш дім, убили вашу прислугу... Але про це не турбуйтеся – завтра я надішлю нового слугу, – його усмішка порожня, а погляд – байдужий.

– І з якого дива така турбота про мене? – запитую з підозрою, піднісши брову.

– Ви зробите мені невелику послугу, – каже майже недбало. Звісно, не питає. – Це не буде важко. Ви ж піклуєтеся про Маріанну?

Я підскакую. Ці слова лякають мене більше за будь-які погрози. Я так ретельно приховувала її існування… Крім мене, про неї знала лише бабуся. Вона була моїм найціннішим – усім, що я ще мала і що захищатиму за будь-яку ціну.

– Що Ви з нею зробили? – кидаюся я до нього, але він спокійно перехоплює мої зап’ястя.

– З дівчинкою все гаразд. Я не маю наміру шкодити ні їй, ні вам, – він говорить рівно, тепер уже без тіні усмішки. – Ви допоможете мені – і я допоможу Вам.

Вільною рукою він м’яко підносить моє підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі. Тон раптом стає дивно ніжним:

–  У Вас, здається, ще був син?

Ці слова вдаряють болісно й несподівано. Навіщо? Навіщо роз’ятрювати стару рану? Його не стало, але він досі живе в мені – як біль, як тиша між ударами серця. Це не спогад і не попіл, а рана, яка не гоїться.

– Навіщо Ви це робите? – я відвертаюся, притиснувши лице до плеча – сльози нестерпно гарячі, і я знаю: він бачить.

– Ти ж більше не дитина, – раптом різко мовить Ральф і трясе мене за плечі. Він навіть не помічає, як переходить на "ти". – Я справді можу і хочу допомогти. Але ти маєш довіряти. Чуєш?

У його очах я помічаю щось незрозуміле… схоже на ніжність. Але воно зникає так само швидко, як з’явилося.

–  Ти ж хочеш помститися Річарду?

– Так… – лунає нерішуче. Я так довго думала, що жадаю помсти, а тепер… я не впевнена. Невже я зможу забути все, що зробив Річард? Невже ми так і будемо ненавидіти одне одного, без права забути або помститися? Ні… Це надто нестерпно. Я так не можу. Чи потрібна Маріанні мати, сповнена ненависті?

 – Так, – повторюю вже твердо. – Я помщуся!