Розділ 1

Тиша. Тут завжди панує тиша… Зруйноване місто не постало з попелу – воно загинуло остаточно. Його більше не повернути. Хмари скупчилися, мов свідки нашої поразки. Сонце не з'являється вже п’ятий рік. Війна стерла все: міста, долі, майбутнє. Знищила і моє життя. Минуле не повернути. Залишилося одне – вижити.
 

Ще одну похмуру ніч я проводжу серед руїн маєтку, що колись належав моїй родині. Це було так давно… Тепер усе інакше. Я лише розплющую очі в надії, що це дурний сон. Але все це реальність, як завжди. Сліз більше немає. Моє серце заклякло від ненависті й бажання вижити. Кожен день міг стати останнім, і це мене загартувало. Я більше не чекаю на прекрасного принца з казки, який би мене врятував. Я вже давно зрозуміла, що залишилася одна, і все залежить тільки від мене. Гучне ім’я де Варенн забуте, стерте з лиця землі. Залишилася лише Фредеріка Айрін де Варенн і маєток – рештки колишньої величі. Даремно повертатися в минуле, коли його більше немає. Те, що я називаю маєток руїнами, є радше моїм внутрішнім відчуттям, ніж правдою. Бо він вцілів. Уже не вражає своєю красою і величчю, але стоїть цілий. Звісно, десь бракує вікон, десь – дверей, але тут можна жити, і я живу. Спершу мені було тут важко, але згодом це минуло. Усе вщухло, коли я втратила батьків, а потім і… сина. Після цього я більше не дозволяю собі відчувати біль..

Я піднімаюся, безсило. У всьому тілі відчувається слабкість і тонке, неприємне поколювання, що розливається по тілу, ніби воно вже й не належить мені. Але й це невдовзі відступить. Я до всього звикла. Те, що мій дім вцілів і ніхто не намагався його забрати, було повністю моєю заслугою. Я стала коханкою місцевого генерала Вайдмонда. Він, кажуть, оберігав своїх жінок… Від одних лише думок про це мене нудить. Переборовши неприємні відчуття, я підходжу до дзеркала, щоб привести себе до ладу. Я красива. Справді красива. Це помічали всі. Поєднання темного, як воронове крило, волосся і світлих блакитних очей робить мене перлиною в колекції генерала й виділяє серед інших. Незважаючи ні на що, я залишаюся аристократкою. Одягнувши гарну вишукану сукню, яка лише підкреслює мою грацію та шляхетність, я спускаюся вниз, де, як завжди, на мене чекає смачна на вигляд їжа, приготована служницею генерала. Але я не відчуваю її смаку. Тому швидко закінчую трапезу і, зібравши рештки продуктів, вирушаю до міста.

Що я відчуваю, допомагаючи нужденним? Нічого... Немає того приємного тепла, яке я колись відчувала. Я спустошена…

Назустріч мені йде Він. Той, кого я не бачила багато років. Як завжди, бездоганний, у лакованих чоботах і мундирі. Це людина, яку я ненавиджу сильніше за війну, сильніше за генерала. Колись – найкращий друг, потім – наречений, тепер – ворог і водночас мій чоловік Річард Фіц-Алан, граф Арундел. Це єдина людина, яка викликає в мене емоції. На його нещастя – лише ненависть. Я боюся його. Ненавиджу, але все одно боюся… Побачивши його перед собою, я хочу втекти, але не можу подарувати йому такої насолоди. Коли ми зрівнюємося, я присідаю в реверансі, не відводячи погляду від його чорних очей. Він розуміє, що таким чином я кидаю йому виклик, але лише віддає уклін і стримано усміхається. Та усмішка сповнена презирства, але я можу розгледіти й захоплення… Чи, може, мені здається? Невже він досі може мене любити? Ні. Я зітхаю з полегшенням, адже його погляд знову стає звичним – повним зневаги.

– Радий вітати Вас, графине Арундел, – я морщу носик, почувши своє ім’я в його виконанні. Подаю йому руку для поцілунку, не приховуючи, як це мені неприємно.

– Не буду вдавати, що рада Вас бачити, графе, – дивно говорити з ним так офіційно, але я не можу не визнати: мені приємно бачити його живим. Щоправда, лише тому, що я вирішила – він має померти від моєї руки.

– У вас, як завжди, чудове почуття гумору, леді, – знову усміхається. Будь-яка інша жінка, певно, була б щаслива від такої усмішки. Але не я. Його усмішка дратує. Бо я більше не усміхаюся. Ніколи. – Чи не бажаєте прогулятися? – простягає мені руку. Я роблю вигляд, що не помітила.

– Відмовите своєму чоловікові? – з яким задоволенням він це каже. Він знає, що завдає болю. Але не знає, що його слова вже ніщо порівняно з тим пеклом, через яке я пройшла.

– З радістю, – м’яко кажу я. Побачивши його здивування, додаю: – З радістю відмовлю. 

Його розчарування я помічаю. Але він мовчить – і цим дивує мене.

– Пробачте, хіба Вас не чекають на фронті… серед загиблих? – я знаю, що ходжу по лезу ножа. Але з ним я не можу стриматися. Усвідомлюю: я йому зобов’язана. Він міг би дорікати мені за генерала – але ніколи цього не робив. А мав право… Але чому ж це ранить мене? Я ж так довго переконувала себе, що більше не маю нічого відчувати.

– Сьогодні Ви занадто різка, графине. Не забувайтеся. Я буду у Вас о сьомій. – він вклоняється і йде. Він ніколи не робить того, чого я від нього очікую. Він завжди був непередбачуваним, але вмів завдавати мені болю. Лише він один…

Мене дивує, що Річард виявив бажання мене відвідати. Найгіршим є те, що я навіть не встигла йому відмовити. Я знаю одне – просто так граф не пішов би до мене в дім. Адже це було б нестерпно для нас обох. Залишається тільки чекати. Закінчивши свої справи в місті, я повертаюся додому не в найкращому настрої. Кожна зустріч із графом тепер закінчується саме так. Здається, генерал чекає мене в себе. Але саме сьогодні, знаючи, що прийде Річард, мені нестерпно навіть подумки йти до генерала. Все-таки Річард мене не забув… Від цієї думки я відчуваю, як приємне і давно забуте тепло заповнює порожнечу, змушуючи серце битися.