Розділ 11

Стук. Стук. Стук. Стук.
Я гупав головою об скло вікна, намагаючись зрозуміти як я опинився в такій ситуації та як з неї вибратись.
Я був заручником, фактично знову, так ще й заручником божевільного. Я був тут вже другий день, проте так і не знайшов виходу звідси. Кожна дірка в цьому домі була залатана, а кожне вікно наглухо зачинене. До того ж той чоловік періодично за мною стежив. Його дивна посмішка лякала мене до мурашок, а його дивний запах насторожував мене. Я раніше не відчував такий запах, в ньому було щось не те.
Я ходив вільно по будинку, крім підвалу. Його той чоловік зачиняв.
-    І що ж мені робити…
Біля вікна сів голуб. Шкрябнувши землю, він активно намагався знайти щось їстівне на пустому місці. Я видихнув та постукав лапкою по склу.
-    Ей, пернатий! Так, я тут. Ти. Мене. Розумієш?
Голуб похилив голову: «Уррр»
-    Ай-ай-ай, що я хочу від цієї чугунної голови.
-    Та щоб мене вищипали. Графе? Це що ти?
-    Що? – Я здивовано витріщився на голуба. – Ти говориш? Тобто, ти знаєш мене?
-    Дивно, що ти мене не знаєш, - сказав ображено голуб. – Це ж я, твій друзяка Боб!
-    Не знаю я ніякого Боба.
-    Ми часто теревенили на даху, пам’ятаєш?
-    Стривай, ти той самий голуб?
-    Ну так, - розкинув крила він. – Справжній я.
-    А чому ж ти прикидався дурнем тоді?
-    Іноді прикинутися дурнем, це дуже розумно.
Я труснув головою. 
-    Добре, не важливо…
-    Йой, а чого це ти тут? Хіба не вдома маєш бути?
-    Довга історія. Мене викрали. Якийсь божевільний чоловік мене утримує тут. Зроби мені послугу, там в одному районі є кіт Аль Котоне, чи не міг би ти передати йому…
-    Стоп-стоп-стоп-стоп. Стоп, - сказав голуб. – Аль Котоне? Так це ж банда «Кігтя». Ти хочеш, щоб я – голуб, полетів до боса котів, у місце, де кишить котами?
-    Ну формулювання не дуже…
-    Два багети.
-    Що?
-    Я хочу за це два багети.
-    Навіщо тобі, а ж два багети?
-    То вже не твоя справа. Два багети та по руках.
-    Я гарантую тобі три багети, якщо ти передаси Аль Котоне моє прохання як найшвидше.
-    Ого, я знав Графе, що ти знаєш своє слово, - сказав голуб. – Кажи, що передати.
-    Скажи, що мене тут утримують і я прошу допомоги.
-    Ти думаєш Аль Котоне тебе послухає?
-    Просто перекажи.
-    Добре, зроблю все як найшвидше.
Я дивився, як голуб відлітає високо в небо. Тепер все залежить від нього  та від Аля. Скоріше б…
Чортовий божевільний. Відгриз би йому носа, проте він мене чомусь лякає. Важко пояснити це відчуття, просто все всередині постійно напружене при його появі, а від того запаху, паніка ще більш посилюється.
Цей вечір я пролежав в котячому ліжечку, думаючи про Лайлу. Я вже хотів до дому, сильно хотів.
-    Мій скарбе, - почувся десь з іншої кімнати голос чоловіка, - я зараз зготую нам попоїсти.
-    Запхни цю їжу знаєш куди, ти обідраний півню!
-    Ти будеш найкращою моєю роботою, скарбе мій.
Роботою? Що він мав на увазі? Я піднявся та вийшов з кімнати. На стінах я помітив фото різних котів. Можливо він був фотографом і коли він мене познімає, тоді відпустить? Щось я нічого не розумію.
Я пройшов крізь двері підвалу і мій ніс вхопив той самий огидний запах. Двері були не до кінця зачинені, тож я обережно просунув лапу, та прочинивши їх, зайшов всередину. Чим далі я спускався, тим більше відчувався той запах. Мої внутрішні барабани, вибивали  якусь марафонну мелодію, а по шкірі пробігали мурашки.
Це була якась майстерня, от тільки я не розумів для чого. Я застрибнув на стіл та натиснув на кнопку «увімкнути» на настільній лампі, та почав роздивлятись усе. Було багато інструментів, особливо гострих, різні ескізи, та фотографії котів. Я навіть усміхався з деяких, коти на фото виглядали, ніби штучні, ніби ляльки якісь. Одразу важко було сказати, проте вже мене навряд чи можна було надурити. 
-    Це звичайні ляльки, кого він обдурити хоче.
Крім котів, були ще деякі звірі, проте більшість переважали таки коти.
-    Що ж, котофан він звісно гарний. Йому живих котів мало, так він ляльок шиє. Що ж… виходу тут немає, краще піду я звідси… ААА! Термометр мені в дупу!
Я ледь не зіткнувся з…чимось, яке ледь не вибило з мене дух. 
-    Що це в біса таке?
Я оглянув дивну конструкцію з усіх сторін. Це був якийсь каркас, недобудований більш за все. Тільки що воно, я не знав. Я глянув поряд і побачив прикріплене на стіні булавкою… мою фотографію, як я сплю. Я підійшов, щоб роздивитись ближче. Їх тут було декілька. На одній я лежав рівно, на іншій був скручений в клубок, на іншій був лише мій хвіст з лінійкою як і на інших. Це були дуже детальні фото.
-    Тааак, а це вже дивно.
В ніс вдарив знову той запах. Я скочив зі столу та пішов на запах, який привів мене до бочки з якоюсь рідиною. Я навіть гадки не мав, що це за рідина. Все було ще більше заплутаніше… О, пухнастик!
Я почав бити підвішений хвостик лапами, забувши на якусь мить про все на світі, до поки мій мозок не скрикнув від жаху.
-    А що це, за хвостик?
Я підняв голову і мої вуса стали мов пружинки, а хвіст витягнувся як палиця. В цей момент я побілів. Це був не хвостик. Це був хвіст, хвіст від котячої шкури, яка сушилася прибитою до дошки.
-    А бодай мені…
-    Скарбе мій.