Розділ 10

Звикнувши до людних вулиць, я вже трохи впевненіше розсікав їх, впевнено йшовши вперед по приблизному маршруту, хоча я все ще тримав вуха на сторожі.
-    Якщо у Лайли все вийде з тим Девідом, то клянусь Богом, я насцю йому в черевики. Змусити мене так ганяти. Ти навіть ще на побачення з нею не ходив. А ти вже стільки проблем робиш.
І це все, що я встиг сказати, перш ніж  почути чоловічий голос: «Котику мій!» і потім на мене впала темрява.

Я прокинувся. 
На вулиці був ранок. Голова розколювалась, як горіх.  Я прокліпав та плямкнув ротом. 
В горлі пересохло.
-    Ох, Лайла налила мені в миску води, як мило з її боку.
Смачно п'ючи воду, я думав над тим, який курйозний сон мені наснився. Девід, банди та втеча. Ха, навіть смішно. Хоча стоп, в мене не така миска.
Я ще раз прокліпав та обдивився навколо.
-    Хвилиночку… Стоп. В ім'я всіх ковбас, що це таке!? Де це я?
Я стояв посеред незнайомої кімнати, якогось будинку. Скрізь було чисто та охайно. Було багато старих меблів, хоча за їхньою доглянутістю, можна було сказати, що вони вже з розряду антикварних. Скрізь, де тільки можна, були якісь фігурки, а на стінах висіли голови тварин. Я навіть їх злякався на якусь мить.
-    Хтось мені пояснить, що я тут роблю? Я ж йшов вулицею вчора.
Двері прочинилися і в кімнату увійшов чоловік. На вигляд йому було років сорок. Він був худий, та блідий. На голові красувалася лисина, з волоссям по боках. Мені в носа одразу вдарив дивний неприємний запах.
-    Ти прокинувся мій маленький, - сказав він.
-    А ти що за хрін? – підняв я брову.
-    Я як побачив тебе, - чоловік підійшов до мене, - то одразу зрозумів, що ти ідеальний.
-    Що ж, дякую. Я дійсно ідеальний, проте це не привід мене викрадати шановний. Я взагалі то вже маю господаря і я б… Що ви робите?
-    Мені, а ж дух перехопило, коли я тебе побачив, - він присів та почав мене мацати. – Голова, фігура, колір та структура шерсті, а ці очі, Господи, якби я міг їх взяти собі. Які пропорції…
-    Що ж… - я вирішив не робити різких рухів. – Зрозумів, мене викрав шизонутий котофан. Моя краса іноді це прокляття. Але цей йолоп мене викрав. Треба накивати п’ятами, до поки він мене не затуркав до смерті.
-    Ти голодний котику? Зараз я тебе погодую.
Він вийшов та зачинив двері. Мені здалося, чи він закрив їх на замок?  Я почув характерний: «Клац» на дверях. Треба вшиватись і терміново. Щось мені це все не подобається.
Я почав метатись то до одного вікна, то до іншого, щоб спробувати його відчинити. Закриті, закриті наглухо. Я почав хвилюватись та активно бігати очима в пошуках виходу.
Причаївшись біля дверей, я став чекати. Двері прочинилися і я прошмигнув між ногами цього божевільного та потрапивши в коридор, я помітив рятівне вікно, яке було підперте паличкою для провітрювання. Мій шанс. Я щодуху помчався до нього і тільки хотів стрибати, як щось полетіло через мене, та збило паличку. Вікно гупнуло, закрившись.
Чоловік стояв ззаду в позі метання ядра, яке вже швирнули та важко дихав. Він вирівнявся та пом’якшав на лиці, витерши з чола піт. 
-    О ні-ні, котику. Тобі туди не можна, – він підійшов до вікна та демонстративно закрив його на засувку. – Там небезпечно.
-    Мені здається, що навпаки, - мені ставало дедалі страшніше.
-    Ходімо, я дам тобі поїсти, – чоловік  зупинився біля дверей, та повернувся до мене з посмішкою. – Ти житимеш тепер тут, мій скарб.