Розділ 7

Мене вели ніби під конвоєм. Два коти попереду, два позаду. Головний кіт йшов найпершим і боги, яким він був великим. Я одразу здогадався, що це був Мейн-кун. Хоча, чому він був у смужку? Можливо це був метис. От куди мене тільки занесло, потрапити в банду. Щоб тікати, то в мене такої думки навіть не виникало, я їх остерігався більше ніж того собаку. Було одразу зрозуміло, що з тим великим гратись не варто, тому я вирішив спочатку піддатись течії, а потім дивитись по ситуації.
Ми пройшли кілька вулиць та зайшовши в інший провулок, підійшли до контейнера, де за ним на нас вже чекали кілька інших котів. Відчинилися двері поруч. Зсередини пішов приємний запах і на вулицю вийшов старуватий японець в білому фартуху та обережно виклав з пакета відходи, та зайшов назад.
-         Аль Котоне, - підійшов до метиса білий кіт та легенько вклонився. – Якраз на свіже завітали.
-         Доповідай Примаро. Ви двоє, накривайте на стіл.
Двоє котів залізли в контейнер та почали діставати різні білі коробки та розкладувати поруч.
-         Аль Котоне, на наших точках все спокійно. Запаси посильні переносять без пригод.
-         До притулку відносили долю?
-         Так, сьогодні зранку, наші хлопці все віднесли.
-         Добре, далі.
-         Частенько наші розвідники почали помічати нишпорок біля нашої зони з банди «Ікла».
-         На нашу територію заходили?
-         Ні.
-         Що ж вони задумали? Щось готують це точно. Завтра ж посильте стеження за «Іклом». Мені докладати будь-які зміни.
-         Зробимо Аль Котоне, - кивнув кіт.
-         А поки, - мейн-кун глянув боковим поглядом на мене, - кхм, поки все. Сідаймо.
Всі коти всілися навколо їжі  як за столом, а метис сів на чолі столу та підняв погляд на мене.
«Що ти хочеш від мене? – не зрозумів я»
-         Сідай, -  вказав він лапою на місце.
Я сів без запитань.
Всі коти сиділи, та свердлили мене поглядом. Я почував себе некомфортно, особливо, коли мене вивчав поглядом той кіт без вуха.
-         Пригощайся, - сказав Аль.
Я глянув на всю цю японську їжу, яку недавно дістали зі сміттєвого контейнера, та ледь скривився. На вигляд вона здавалася більш менш свіжою, проте думка про те, що воно лежало серед сміття, мене бентежила. Здавалось, ніби я був на прийомі в якогось боса мафії… мене пройняла тривога. Все сходилося, я дійсно був у боса мафії.
Я ковтнув. Тут кожен крок мав бути продуманий.
-         Знаєте, мені достатньо того, що ви врятували мені життя, проте за ці наїдки навряд я зможу потім розплатитись.
-         Ха-ха-ха, - засміявся Аль. – Дуже добре. – Він махнув лапою і всі почали їсти. – Мені сподобалось, що домашній кіт не втік від собаки, а зміг прийняти невідворотне, от я і втрутився. Я поважаю таких хлопців, тому ти мій гість сьогодні то ж їж.
Я був досить розумним, щоб зрозуміти, що відмова не приймається. До того ж мій живіт і так був пустим, а після стресу так взагалі він мене гриз зсередини, тому я почав з локшини в білій коробочці. Одразу скажу, це було смачно і чому я раніше не їв японської їжі? Проте я все ще був у заручниках. Чому у заручниках? Я дивився достатньо детективів і розумів, що я, а ж не як не гість. Гість може піти в будь-який момент, а я можу лише в будь-який момент потрапити у річку чи в канаву  в залежності від того, що я скажу і як це скажу. Заради Лайли я маю вибратись звідси і йти далі.

Після знатної вечері, Аль Котоне відправив деяких котів  віднести решту харчів на базу та потім попросив мене прогулятись з ним і я не міг не погодитись.
Ми йшли провулком, повільно та впевнено. Позаду нас нога в ногу йшло два чорних коти. Вони уважно стежили за нами. Втекти не було змоги.
- Як звуть тебе хлопче? – раптом запитав Аль.
- Мені дали ім’я Граф Мундьє, - сказав я впевнено. Біля цих хлопців слабину показувати не варто.
- Як незвично. Ти з якихось багатіїв?
- Ні, моя хазяйка дизайнерка одягу.
- Зрозумів.
Я здихнув з полегшенням. Не вистачало того, щоб він і справді подумав, що я з багатіїв, інакше точно не виберусь, хіба що за викуп якийсь.
- Що ти тут робиш?
Це було його друге запитання, якого я не хотів. Що я маю сказати? Це та ситуація, коли правда сприйметься як брехня, хоча брехня була б ще гіршою в цьому випадку. Тож я спробував пояснити йому все як було. Аль слухав мене уважно та іноді кивав.
- Ну й проблем ти собі накрутив, - підсумував він. – Що ж, брехати ти точно не вмієш, тоді я повірю у це. Останнім часом банда Великого Буля «Ікло»  намагається пхати нам палки в колеса, тому хто зна, які він штучки задумав. Проте ти на засланця, а ж ніяк не схожий. Та й навіть Буль, хоч як би він ненавидів мене, ніколи не співпрацюватиме з котом.
- А то був сам…
- Так, то був сам Великий Буль. І мені не подобається, що він так близько рознюхував біля наших володінь. Ми – банда «Кігтя» контролюємо основні точки в цій частині міста, це один супермаркет, два ресторани, одну піцерію та ось головну точку – ресторан японської кухні, тут викидають найкращу їжу. Є ще кілька точок, але то вже дрібниці. І ось банда «Ікла» постійно хоче нас передушити. Вони мають свій вплив. Хоч мають під контролем менше точок, проте вони контролюють покинутий завод хімікатів, це головне місце їхнього впливу. Там вони реалізовують по місту свій «товар», ще та бридота. Не мають вони геть нічого святого. Ми лише займаємось просуванням котячої м'яти, яка не шкодить здоров'ю. Колись я наберу достатньо сили, щоб змести «Ікло»  з лиця землі.
- Я звісно перепрошую Аль Котоне, проте навіщо ви мені це розповідаєте? Щоб за ці знання, я не опинився на гілці з мотузком на шиї.
- Молодець, схоплюєш на льоту. Нічого зайвого я тобі не розповів, просто ввожу в курс справи.
- Навіщо, якщо я можу поцікавитись?
-  Буду чесним, мені потрібні такі хлопці як ти, особливо коли під боком вештається банда Великого Буля. Іди в нашу сім'ю і я гарантую, що ти не пожалкуєш про це.
- Я…
І як так вийшло. Я ж просто хотів знайти дім Девіда. І як мені вчинити. Кіт з вигляду має свої принципи, проте він мене врятував і явно просить вступити саме з цього боку. А як же Лайла?