Розділ 6

Я поспіхом біг доріжкою та проклинав себе за те, що не поглянув точно, куди їде вантажівка. 
Якось трохи зорієнтувавшись, я приблизно рухався в одному напрямку. Я не подавав вигляду, проте мене жахливо трясло. Мій план дав страшну тріщину, тепер я не тільки не виконаю його, я ризикую дійсно втілити план в життя і загубитися по справжньому. Лайла буде сумна… Ні, я відкидав ці думки й вірив, що знайду правильну дорогу.  Я це знав напевно. Тобто, я так думав.

-    Чорт – чорт – чорт, - казав я про себе, бігши нічним містом.
Мої стегна тремтіли як холодець. Так, я якийсь час жив на вулиці, коли був малий, проте я геть відвик від цього і як ви пам’ятаєте, виживав я не дуже вдало. Я вже був по вуха домашнім, ні, я навіть був більше чим домашній. Мій живіт не був пустий більше пів дня. А тут я не їв, а ж цілий день. Це катастрофа. Ще й ці автомобілі та люди. З вікна квартири їх здавалося не так багато, а насправді тут нема де розвернутись. Я й так притискався до багатоповерхівок та перебирав ногами як тільки міг. І як годиться, я втратив дорогу. Зараз я біг навмання, аби на мене не наступила нога, чи не переїхав автомобіль. Ця ситуація була страшніша навіть за ту, коли в мене закінчились на вечерю консерви, а магазин був зачинений. Хоча ні, я ладен був віддати всі консерви, аби повернутись до дому.
Побачивши перший ліпший провулок, я заскочив одразу туди та полегшено сів та почав вилизувати себе.
-    Щоб я ще хоча б раз покинув ді…
Щось поруч впало і задзенькотіло. Я стрибнув на лапи. А мій хвіст розпушився як у білки. Опанувавши себе, я принюхався та уважно вдивлявся в темноту. В темноті блиснули очі.
-    Так. Так. Так. – сказав грубий голос з темряви. – Кошеня загубилося.
З темряви вийшов пітбуль.
Моя щелепа відвисла.
-    Ти забрело не в той район кошенятко, - продовжив пес, повільно підходячи.
Тікати не було куди. Єдиний мій шанс був, це сміттєвий контейнер, зліва від мене, застрибнувши на який, я б зміг дотягтись до пожежної драбини. Проте чи встиг би я відірватись від цього собацюри, то це вже навряд.
Загинути від зубів пса було для мене останньою річчю, про яку я міг подумати. Життя дійсно непередбачуване, тому в цей момент я зрозумів, що все має йти так, як йде. Якщо мені суджено загинути в цьому провулку, то нехай, нічого не поробиш, якщо суджено вижити, то я докладу зусиль, щоб це сталося.
Набундючивши шерсть, та піднявши хвоста, я випустив кігті та тримав на місці свої ноги, щоб не впасти від страху.
-    О, то кошеня хоче битись, - сказав пітбуль вишкірившись та виставивши гостре ікло. – Буде весело.
Собацюру стало видно краще і я побачив кілька шрамів на його морді та один великий, який проходив через біле око.
«Якщо що, пробач мені Лайло, я хотів як краще»
-    Ну що ж, підходь псяко і я розкрию тебе як банку консерви! - застрибавши на місці, крикнув я від страху. – Колись малим, я відбив в горобця шматок піци, тому з тобою буде не важче.
Пес на мить підняв здивовані брови,  та потім став серйознішим. Він готувався до атаки.
Як би я вмів пітніти, то мій лоб був би вже мокрий. Я не вмів надто залякувати, проте він ставиться до мене не серйозно, отже можна зіграти на цьому і спробувати таки добігти до контейнера. Мій шанс.
Уявний піт протікав по моєму лобові.
Пітбуль загарчав та напружив ноги. Він був готовий.
Я сковтнув:
«Раз. Два. Т…»
-    Я бачу, ти не тільки око втратив, а й нюх. – сказав голос зверху.
Ми з пітбулем глянули догори. На пожежній драбині сидів сіро – коричневий кіт в смужку. Він не мав правого вуха та половини хвоста.
-    Аль, якщо маєш якісь питання, то задай мені особисто, я тобі в інше вухо відповім, - вишкірився він.
-    Буль, гадаю тобі інше око потрібне, як я розумію. 
Пес скривився:
-    Ти що забув тут? Я розбираюсь з котом, йди своєю дорогою.
-    Це сіра зона. А цей хлопець мій, тому забирайся звідси ти. Чи хочеш поговорити про це?
З темряві за його спиною, відкрилося кілька пар очей.
Пітбуль загарчав та зрештою замовк.
-    Дивись краще за своїми новенькими, - сказав він, розвернувшись. – Був би він на моїй території, тоді поговорили б по іншому.
Пітбуль сховався в темряві, після чого кіт без вуха перевів зацікавлений погляд на мене.
Я чомусь не міг заспокоїтись