Розділ 15

Думка про доньку Франческа Дельгаро Меліссу ніяк не покидала мене. Я декілька днів ходила напружена, адже не знала, як розповісти Алексу про розмову із Чинаром. Я чекала зручної нагоди, але доки її не було. Чоловік весь час пропадав на роботі, бувало так, що я засинала на самоті й прокидалася також на самоті. Я не могла його винити в цьому, адже у свій час такою самою була. Життя — бумеранг!

На вихідних ми планували поїхати до моїх батьків, але, на жаль, все зірвалося. Я зателефонувала мамі та повідомила, що поїздка скасовується. Моя мила матінка завжди мене розуміла.

— Мені запропонували нову роботу, — вона зітхнула.

— Мамо, це ж чудово! — емоційно вигукнула та ледве втримала телефон у руках. — Тільки не можу зрозуміти, чому ти така засмучена!

— Робота в Канаді.

Настала пауза. Мама мовчала, я також.

— Чекайте мене в гості, — через кілька хвилин мовчання сказала. — Я вас люблю!

Я швидко зібрала речі та залишила повідомлення для Алекса.

— Давай, малий, час у дорогу!

Я вийшла із псом. Відкрила задні дверцята машини, й Щасливчик швидко заскочив. Включила радіо, заграла Lana Del Rey — Serial killer (K Theory remix).  Зробила гучніше музику, погладила пса та вирушила до родини в Баффало. Я приїхала, коли вже зайшло сонце. Родина зраділа, особливо був радий дідусь Віктор. Пес стояв біля машини та не підходив до будинку. Мама та бабуся виглянули.

— Ханно, чому твій чорнявий новий друг не заходить до нас?

Я засміялась та покликала Щасливчика.

— Малий, йди до мене.

Пес радісно побіг до мене.

Вечір був у колі родини. Щасливчик сидів біля мене. Я поглянула на свою родину та засумувала за Алексом. Мій мінливий настрій помітила бабуся.

— У тебе все добре? — вона лагідно взяла мене за руку.

— Так, звичайно, — прижмурилася.

— Валентина сказала тобі, що ми плануємо переїзд у Канаду? Віктору потрібне лікування. Він весь час говорить, що все добре, але я помічаю, що він змарнів за останній рік.

Я обійняла бабусю.

— Я впевнена, що все буде добре.

— Скажи мені, тільки правду, у вас все гаразд з Алексом?

Я усміхнулась та опустила очі.

— Мені дуже сильно його не вистачає.

— Я тебе розумію, твоя мати також це розуміє. Ми знаємо, як бути дружинами військових, але якщо ти кохаєш всім серцем і душею, то зможеш стати для нього підтримкою та ставитися з розумінням.

Вона повернула голову та взяла за руку дідуся.  Життя бабусі з дідусем — це приклад ніжності, турботи та розуміння. Після вечері я допомогла матері з прибиранням. Вона поцілувала мене в щічку, і я піднялась до кімнати разом із Щасливчиком. Декілька хвилин пес принюхувався. Обійшов кімнату, а потім ліг поряд зі мною.

Довго не могла заснути. Крутилася, заглядала в телефон, але були лише пропущені дзвінки від Марти. З хвилюванням на серці так і заснула.

Наступного ранку я пішла із Щасливчиком до міського парку. Присіла на лавці з кавою та спостерігала, як пес жваво бігав. Я підняла голову, сонце засліпило мені обличчя, і я примружилась. Легкий вітер розвіював моє волосся. Я почула гавкіт Щасливчика. Повернувши голову, помітила, як він кудись побіг. За кілька хвилин я побачила Алекса з веселим псом, який постійно стрибав біля нього. Алекс міцно обійняв мене.

— Вибач, що не зміг вчасно зателефонувати!

Я притулилася до нього та обійняла у відповідь.

— Я рада, що ти приїхав.

Піднявши голову, я помітила рубець біля брови. Алекс всміхнувся.

— Така моя робота, — знизала плечима. — Не хвилюйся, люба.

Я обвила його шию руками та поцілувала. Наші губи доторкнулися, і я відчула такий солодкий та рідний смак. Алекс продовжив цілувати мені обличчя, шию. Біля нас невгамовно бігав пес. Ми поглянули на нього та разом засміялися. Я взяла Алекса за руку та покликала пса. Щасливчик, виляючи хвостом, побіг попереду нас.

Алекс

Я зайшов у будинок. На стінах були фотографії. Спогади родини! Спогади Ханни! Я помітив одне фото, яке було в рамці, на ньому були зображені військові з прапором двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Я поглядом ще раз провів по стенду.

— У нас залишаються лише спогади. — Я озирнувся та побачив Віктора, який сидів у візку. — Вони блукають у наших думках, залишаються в серцях. Люди, емоції, враження. Все, що нас радувало чи смутило. Цей стенд із фото, це наше життя.

До кімнати увійшла Ханна. Вона поцілувала діда та обійняла мене за спину. Її руки ніжно доторкнулися до моїх грудей.

— У нас є своя традиція. Ми фіксуємо деякі моменти нашого життя та розміщуємо зображення на стенді, щоб ніколи не забувати! — сказала Ханна.

Ставлення Ханни до родинних цінностей, своєї культурної спадщини, родинних спогадів мене вразили. Ми сиділи за столом, і я не міг відвести від неї погляд. Нарешті за свої тридцять два роки я зрозумів, відчув, як можна по-справжньому кохати!