Розділ 14

Я прокинулася від поцілунків Алекса. Засміялася та розплющила очі.  Чоловік підняв мене за спину та притиснув до себе. Я обвила ногами його талію та поцілувала в шию.

— Я сумував без тебе! — сказав. — Цей тиждень щось занадто активний у роботі.

Я поцілувала його в щоку, потім губами доторкнулася до вуха та прошепотіла:

— Тоді варто наздогнати той тиждень, але не сьогодні.

Я поцілувала Алекса в губи та швидко встала з ліжка.

— Ти серйозно? — нахмурився.

— Сьогодні десятий раз за три місяці, коли я буду атакувати в’язницю, щоб зустрітися із Чинаром.

Алекс плюхнувся на ліжко та потягнув мене. Я зойкнула та впала йому на груди.

— Алексе! — відчуваючи його бажання, застогнала.

Чоловік перевернув мене на спину та, взявши мою руку, спочатку почав цілувати долоні, потім у ділянці ліктя та вище з внутрішньої сторони. Я вигнула спину. Алекс розстібнув халат та провів доріжку з безлічі поцілунків нижче рота: шия, груди, живіт, внутрішня частина стегон, вигини рук, і повернувся назад — тією ж доріжкою з поцілунків.

— Але-ксесе... — задихаючись від поцілунків, ледве сказала його ім’я. — Не… зупиняйся!

— Шшш, Ханно! — не відриваючись від губ та притиснувши до себе, промовив. — Не зупинюся!

Ми живемо разом з Алексом вже три місяці. Нам обом прийшлося вийти з нашої зони комфорту та намагатися звикнути до спільного побуту. Я вмовила Алекса, щоб він дозволив у квартирі проживати Щасливчику. Алекс твердив, що псу не місце у квартирі, але моя ніжність та ласка переконала його.

Тепер я кожного ранку вигулюю чорного лабрадора. Я вже звикла до нього, тому із задоволенням проводжу вільний час із ним. Одного разу Алекс сказав, що я псу більше приділяю уваги, ніж йому. Звичайно, що це було дуже смішно. Пес, ніби зрозумівши його слова, доторкнувся до Алекса своїм носиком та почав гратися з ним.

— Ви тепер обоє мої! — я легко вкусила Алекса за нижню губу.

Я розуміла, що Алекс хотів почути від мене інші слова. Я не говорила йому «я тебе кохаю», мені просто тяжко було сказати ці слова. І в даній ситуації я відчувала себе егоїсткою. Алекс зізнався мені в коханні та запропонував жити разом. Він був ніжним та лагідним, і я відповідала взаємністю. З ним я відчула себе бажаною та коханою. Він став частиною мого серця та душі. Тією частиною, якої не вистачало, яку я шукала і нарешті зустріла.

Після вранішньої ніжності я збиралася поїхати до Чинара. Перед від’їздом Алекс міцно обійняв, склавши руки на моїх грудях, та попрохав, щоб я була обережною. Я засміялася.

— Алексе, ну що зі мною може трапитись?

— Ханно, я б так не говорив! — повернувши до себе, серйозно сказав. — До тебе так і постійно чіпляються проблеми!

— Все буде добре! — я потягнулася до чоловіка за поцілунком. — Не хвилюйся!

Я дізналася, що Чинара перевели у виправну колонію Райкерс, острів-в’язниця в протоці Іст-Рівер у межах міста Нью-Йорк, в районах Квінс і Бронкс. Відстань до найближчого берега приблизно вісімдесят метрів до краю злітно-посадкової смуги аеропорту Ла-Гуардія. Є найбільшою виправною колонією у світі. Щоб зустрітися із Чинаром, я не стала просити в Алекса допомоги, не хотіла зайвий раз турбувати його, сподіваючись, що моя десята спроба повинна увінчатися успіхом. Я запропонувала головному редактору нову тему для статті. Він довго вагався, але я все ж таки переконала його. Він зателефонував начальнику виправної колонії, і я отримала всі, які тільки могла, дозволи й тепер сиджу в його кабінеті з камерою в руках та задоволено усміхаюся.

— Міс Гордон, я вас вітаю. Ви все ж таки все зробили, щоб зустрітися із Чинаром Болехом.

Насправді мені було все одно на його слова та тон розмови. Я зробила те, чого хотіла. Між мною та Чинаром стоїть скло. Я підняла телефон.

— Міс Гордон, я радий вас бачити!

— Чинаре, я також!

Він посміхнувся. Я помітила в його очах сльози.

— Я заслужив цього, — тяжко зітхнув. — Я повинен зрозуміти, що в житті потрібно працювати, а не думати, що гроші можна отримати незаконно, і за це нічого не буде.

— Чинаре, ти розумний юнак...

— Ви повинні дещо знати, — швидко промовив. — Я не встиг вам розповісти. — Чинар оглянувся. — Сомалей розповів, що Дельгаро мертвий, його син психопат також, але...

Чинар замовчав. Я напружилася від його слів.

— Що трапилось?

— У Дельгаро є донька. Мабуть, така ж сама божевільна, як і батько та брат. Дельгаро довгий час приховував її. Наскільки я знаю, звати її Мелісса. Вона декілька разів приїздила в «Чорний Сокіл». Будьте обережними. Якщо вона захоче помсти, вона знайде вас у першу чергу.

Наш час закінчився. Чинара вивели з кімнати, а я не встигла більше нічого сказати йому. Я застигла з телефоном у руках.

— Міс. — До мене підійшов охоронець. — Час закінчився!

— Я знаю, дякую!

Я вийшла з кімнати. Зробила декілька фото та повернулась до кабінету начальника в’язниці. Мені все ж таки потрібно написати статтю.