Розділ 10

— Міс Гордон, прокидайтеся!

Я почула незнайомий голос. Голова боліла, руки оніміли. Я не розуміла, що відбувається. Останнє, що пам’ятаю, — це Марту. Ми гуляли в парку Вашингтон-сквер.

— У вас щось було? Ну, Ханно, скажи мені чесно. Я ж твоя подруга. Не будь дурною, тобі вже не п’ятнадцять років, пора вже подумати про дітей. Не хочеш жити з ним, завагітній та народи собі дитину. Так багато жінок роблять.

Хтось покликав мене, і я повернулась. Надалі почула лише крик Марти, й швидко наступила темрява.

— Міс Гордон, прокидайтеся!

Знову цей голос. Розплющила очі: переді мною стояв незнайомий чоловік. Відчула холод та сирість. Я була прикутою до стільця.  

— Хто ви такі? — хрипло запитала.

— Я з родини містера Дельгаро. Вам відоме таке прізвище, міс Гордон?

— Що ви хочете від мене?

Я намагалася ворухнути руками, але вони були міцно зв’язаними.

— Скоро суд над містером Дельгаро. Він не повинен відбутися. Ми зробимо обмін. Я думаю, що ваші друзі, полковник Даміан Вокер та агент Алекс Хейл, погодяться на наші умови. Ви розумна жінка, але дуже настирлива. Наші друзі із Сан-Франциско попереджали нас, що ви можете стати проблемою. Писали б собі статті, так ні, ви поїхали в Мексику та почали винюхувати про Орлине гніздо. Радійте, що тоді ми вас залишили живою.

— Де моя подруга? — почала пручатися.

— Не хвилюйтеся! Вона жива!

Чоловік дістав шприц, я не встигла щось додати, як відчула нестерпний біль.

— Далі відчуєте лише тепло, яке буде пульсувати у вашому тілі...

Його голос лунав у моїй голові, доки знову не настала темрява, яка охопила мене повністю.

Я прокинулася в ліжку. Права рука була знову зв’язана. Я перевела погляд на ліву руку та побачила крапельницю. Намагалася встати, але зайшов незнайомий чоловік та лагідно промовив:

— Міс Гордон. Все буде добре.

Я не могла зрозуміти, де я знаходжусь! Думки плуталися, в голові гуділо. Я не могла зосередитися…

— Де я? — ледве промовила два слова.

Чоловік зітхнув.

— Я лікар Ерік Гонсалес. Ви знаходитеся в маєтку...

Чоловік не встиг договорити, тому що в кімнату зайшов він...
Джим Гарольд.

— Сьогодні відбудеться обмін. Я радий, що ви живі.

— Ну звичайно, — фиркнула.

— Ви самі винні. Не потрібно було лізти в гру, в якій не знаєте правил.

Я повернула голову. Потрібно лише бути спокійною і робити так, як вони говорять. За кілька хвилин прийшла ясність у голову. Коли Джим вийшов, я залишилася наодинці з лікарем Гонсалесом. Мій погляд був прикутим до леза, яке лежало на тумбочці. Лікар прослідкував за моїм поглядом.

— Ми непотрібні свідки, — тихо та спокійно мовив лікар. — Моя родина, моя країна живе в страху перед родиною Дельгаро. Вони знищили населення в містечку Орлине гніздо.

— Я розумію, — тихо сказала.

Насправді я не розуміла, як можна бути звіром у людській подобі. Мене хочуть обміняти на цього Дельгаро, вбивцю, який знищив поселення людей за добу. В моїй голові промайнули жахіття війни з наркобізнесом. Лікар Гонсалес усміхнувся. Зняв крапельницю, взяв лезо та мовчки поклав у правий черевик.

— Якщо воно вам допоможе, я тільки радий буду!

Пікап мчав по дорозі, піднімаючи пил. Слідом за нами їхали ще кілька машин. Я сиділа на задньому сидінні, поряд з охоронцем родини Дельгаро. За декілька кілометрів буде кордон, на якому здійсниться обмін. Я затамувала подих. Ще трішки, і все скінчиться!

Не доїжджаючи до блок-поста, я швидко витягнула лезо та з усієї сили, яка в мене була, вдарила охоронця. Однією рукою він схопився за шию та закричав. Чоловік, який сидів на передньому сидінні, повернувся до мене та намагався схопити за горло. Я вивернула йому руку та почула хрускіт пальців, а іншого почала сильно бити ногами. Машину занесло на повороті. Не було часу вигадувати, тому я відкрила дверцята машини та вистрибнула. Падіння було неймовірно болючим. Я скотилася донизу та впала в яму. Пролунали вистріли та вибухи. Я лежала, боялася голову підняти та ледве дихала. Я дійсно божевільна, якщо думала, що залишуся живою після такого божевільного плану. Поряд зі мною пролунав вибух, я закрила голову руками, але мене стрімко накрило вибуховою хвилею. Перед очима все пливло, і від цього первинний страх накрив із новою силою.

— Ханно!

Я почула своє ім’я, але не могла крикнути у відповідь. Я відкашлялася та якимось дивом змогла повернутися на спину. Перед очима було чисте блакитне небо. Почала повзти догори. Повільно, не поспішаючи, ніби боролася за своє життя. Дідько, я і насправді боролася за своє життя.

— Ханно!

Я підняла голову.

— Ханно, ти жива!

— Як бачиш, — ледве промовила.

Алекс обережно підняв мене.