Розділ 8

Я одна з тих журналістів, яких терпіти не можуть поліцейські, а цивільні вважають нас зарозумілими неробами.

Я дізналась, що таке «Орлине гніздо». Чинар лише декілька разів чув цю назву від прибічників Дельгаро. Я також чула, і не лише від Чинара. І це було в Сан-Франциско. Я полетіла у своє рідне колишнє місто, яке любила всім серцем. Я прожила в Сан-Франциско як щасливі, так і не дуже гарні хвилини та моменти життя, які зробили з мене ту, якою я є на даний час. Я сиділа на підлозі у своїй старій квартирі, розкладаючи всі фото, інформацію, яка була зібрана за декілька років. Сирія, Ємен, Донбас, Луганськ, Мексика. Згідно з методом виключення, я відклала інформацію про Ємен та схід України. Від роздумів відірвав мобільний телефон. На дисплеї висвітилося ім’я Марти.

— Куди ти зникла?

— Я взяла відпустку без збереження заробітної плати. Марто, тобі щось говорить назва «Орлине гніздо»?

Марта декілька хвилин помовчала, а потім промовила:

— Із такою назвою, здається, було містечко в Мексиці.

— Дякую, Марто, ти мені допомогла!

— Ханно, почекай, ти де й, коли ти повернешся?

— Я зараз у Сан-Франциско.

— Ти що, хочеш зустрітися з Роджером?

— Марто, звичайно, не хочу. Що за дурниці?

— Це дуже добре, тому що тебе шукав агент Алекс Хейл.

Я здивувалась. Навіщо Хейл шукав мене?

— Коли наступний раз буде шукати, скажи, що в мене все добре.

— Він тобі дещо залишив.

— Ти з ним зустрічалася?

— Так!

Я голосно фиркнула.

— Гей, не ревнуй, подруго! — засміялася Марта. — Я його точно не цікавлю.

— Звідки така впевненість?

— Гм... Ханно, ревнуєш свого красеня агента?

Пауза. Нічого вмотивованого не могла сказати, тому повідомила Марті, що відлітаю сьогодні у Вашингтон і скоро повернуся. Я поклала слухавку. У грудях неприємно занило від розуміння того, що Марта зустрічалася із Хейлом... навіть якщо це було по роботі, однак я не могла ображатися на Марту, тим паче ревнувати подругу до Алекса Хейла! Не могла… але все одно робила це! Відкинула думку про Алекса та задумалася над словами подруги про Мексику.

Я дістала свій щоденник. Ще раз перечитала свої спогади і знайшла те, що шукала. Дивно, як я могла таке забути? Моя робота військового кореспондента розпочалася в Сирії, потім декілька гучних публікацій, після яких мене почали звинувачувати в брехні та наклепі. Останній запис, який я зробила, це було про містечко в Мексиці під назвою Орлине гніздо, яке було знищено разом із населенням майже за добу. Вся інформація про це містечко була засекречена. Куди поділось населення, ніхто не міг сказати. Його просто зруйнували, а по новинах також йшла мова, що нібито на місто скинули бомбу, а інші говорили, що лихоманка знищила все населення. Також люди говорили про містику. Версій було багато. Я своєю чергою поєднала історію містечка Орлине гніздо з прізвищем Дельгаро. Вирішила, що варто зустрітися з Даміаном у Вашингтоні.

— Я не розумію, навіщо тоді викрали мій ноутбук? Ніхто не намагався мене вбити, ну крім....

— Що, крім?

Даміан уважно подивися на мене, і я зізналась про справу Дельгаро. Він лише захитав головою та спокійно промовив:

— Ханно, ти не можеш розкрити всі змови у всьому світі. Зупинись, адже ти так пропадеш.

— Що тобі відомо про мексиканське містечко «Орлине гніздо»?

— Я попросив агента Хейла прослідкувати за тобою не заради того, щоб ти зараз ставила багато питань.

Я повернула голову. Даміан взяв мене за руку.

— Взагалі, чому ти відразу не сказав мені, що знайомий з Алексом, ну, тобто з агентом Хейлом!

— Це для тебе дійсно так важливо?

Я замислилася. Насправді це не настільки важлива інформація, але вдала, що образилася. О’кей, Даміан вважає, що я не повинна лізти в цю історію. Він точно щось знає, але не хоче говорити мені. Гаразд, є ще агент Хейл, надіюсь, що він стане кращим співрозмовником.

— Я сьогодні повинна повернутися.

— О котрій годині літак?

Я повідомила Даміану про виліт, і він відвіз мене у Вашингтонський міжнародний аеропорт імені Даллеса.

— Я не буду просити у тебе нічого, але хочу, щоб ти зрозуміла, не варто молодій жінці ставати жертвою в грі, якої вона не розуміє.

Я попрощалася з Даміаном та задумалася над його словами. Зітхнула, адже сама розуміла, що це дуже великий ризик, але я не могла залишити цю справу. В аеропорту помітила одного чоловіка, який уважно спостерігав за мною. Я зателефонувала Вокеру.

— Даміане, передай своїй людині, що не потрібно так дивитись!

Вокер засміявся.

— Це лише заради твоєї безпеки.

— Я зрозуміла, дякую тобі за все.

З голови не виходила думка про містечко Орлине гніздо.