Розділ 5

Я знайшла агента Хейла на спортивному майданчику разом із підлітками в Бронксі. Як стало мені відомо, він раз у тиждень відвідує це місце для спілкування з ними та морального й фізичного виховання.

— Ви повинні надати мені дозвіл на побачення із Чинаром Болехом!

Всі присутні обернулися в мою сторону та деякі навіть перестали грати у волейбол.

Я, у червоній сорочці, шкіряній, чорній спідниці до колін, із високим хвостом та на підборах, з’явилася перед агентом та почала качати свої права. Звичайно, що він відповів «ні». В принципі, я очікувала цього, але не збиралася зупинятися. Він відвернувся від мене. Це було очікувано! Я нахмурилася. До мене підійшов один з юнаків.

— Можливо, станете нашим першим глядачем?

— Я не відмовлюсь від цього, — усміхнулася.

— Ваше обличчя мені знайоме. Мене звати Анру, я південноафриканець. Декілька років проживаю з батьками в Бронксі.

— Приємно познайомитися, Анру! Мене звати Ханна.

Юнака покликали грати, і я помітила, як агент Хейл незадоволено подивився в мою сторону. Ну звичайно, він точно не очікував мене зустріти. Хтось включив музику. Я прислухалася. Це, здається, був Coolio feat L.V. — Gangsta’s Paradise. Я присіла на лавку та спостерігала за грою. Мені прийшла одна ідея, і я дістала блокнот та почала занотовувати.

«Виховання молоді дуже важлива річ, — подумала я. — Потрібно публікацію про це зробити. В цю хвилину і почну. Мене, звичайно, бісить цей агент Хейл, але те, що він зараз робить, дійсно важливо».

Я підійшла до юнака, приблизно дванадцятирічного, та присіла біля нього.

— Це Coolio? Gangsta’s Paradise?

— Так. — Здивовано покосився на мене.

Я почала спокійно розмовляти з ним про музику, волейбол, і хлопець вже без остраху дивився на мене.

— Я вас пригадав! — до мене підійшов Анру та агент Хейл. — Ви ж та сама журналістка, яка була на війні. Я читав ваші публікації. Ви крута!

Я щиро всміхнулася.

— Таких, як я, багато, — знизала плечима. — Але дякую тобі, Анру.

Я потиснула йому руку та дала кулак у відповідь. Ось це було дійсно круто! Анру забрав юнака з магнітофоном та, попрощавшись із Хейлом, пішов до своїх товаришів. За кілька хвилин я залишилася наодинці із чоловіком.

— У вас швидко з’являються прихильники, — примружившись, сказав Хейл.

— Мені шкода, що серед усіх прихильників немає вас! — спокійно промовила та відвела погляд.

Я ввела його в ступор, тому, коли зрештою насмілилася поглянути на нього, у відповідь отримала лише легку усмішку. Помітила на обличчі ямочки, причому на обох щоках, і всміхнулася.

— Ну так що, ви надасте мені дозвіл...

— Ні! — різко відповів.

Він був непохитним.

Я пішла слідом за Хейлом із проханням, але його «ні», «ні», «ні», звучали так часто, що мені вже набридло просити.

— Ви приїхали на своїй машині? — примостивши свою дупу на капот, запитав.

— На таксі!

— Сміливо, приїхати в цей район! — хмикнув.

Я закотила очі.

— Я можу вас довезти додому, — неочікувано сказав Хейл. — Але з однією умовою…

— Я більше не буду у вас просити дозвіл на побачення із Чинаром? —підійшла до нього впритул. — Я знайду інший вихід!

— Мені навіть не цікаво який, тому що це все одно буде незаконно.

— Я вам ще повинна подякувати за те, що зателефонували на мою роботу в редакцію Експрес Тайм.

Чоловік засміявся.

— Будь ласка. Це лише моя робота.

Я подумки повторила його слова. Мені прийшлось довго пояснювати головному редактору про ніч арешту. Це була не дуже приємна розмова.

— Я через вас ледве не втратила роботу! — роздратовано сказала.

— Тепер будете знати, що потрібно перед тим, як щось робити — думати.

Він вважає мене дурепою? Я фиркнула, адже була впевнена, що він дійсно вважає мене дурепою. У мене зникло бажання продовжувати говорити з ним, тому сівши в машину, попрохала зупинитися біля найближчого метрополітену.

Всю дорогу ми їхали мовчки. Я розглядала будинки, людей та так задумалася, що відразу не зрозуміла, що ми зупинилися.

— Найближчий метрополітен!

— Дякую! — повернувшись до нього, всміхнулася.

Я точно дурепа. Якого біса я йому всміхаюсь!

Вийшла з машини та попрямувала до метрополітену.

Бос сказав, що деякий час я буду працювати вдома й у мене, звичайно, з’явиться більше вільного часу, тому на наступний день я пішла в тир.

Мене радувало те, що я все одно влучно попадала по мішенях, як і декілька років назад. У свій час я постійно проводила тренування, як і в стрільбі, так і деякий час займалася боксом, до речі, за порадою Вокера. Я пригадала його слова: «Ханно, твоя фізична спроможність буде запорукою твого виживання...»