Розділ 3

Даміан Вокер, темношкірий, високий, із темно-карими глибокими очима сорокасемирічний чоловік, уродженець республіки Сьєрра-Леоне, держави в Західній Африці на узбережжі Атлантичного океану.

Я познайомилася з ним у Сирії, й разом із його підрозділом ми бачили те, чого б воліли забути: а саме страх, страждання та біль людей, які пережили військовий конфлікт!

Ще декілька разів наші дороги перетиналися, і я була впевнена в ньому, як у близькій людині.

Через кілька днів Даміан прилетів у Нью-Йорк. Ми домовились зустрітися в кав’ярні, поряд із моєї роботою. Чоловік прийшов на зустріч із букетом червоних троянд.

— Даміане, це дуже мило!

— Все для моєї подруги! — усміхнувся чоловік та обійняв.

Погода була чудовою, тому ми не залишилися сидіти в кав’ярні, а поїхали в Центральний парк міста. Поряд із ним я відчувала себе спокійно, тому розповіла йому не лише про причину звільнення та переїзд у Нью-Йорк, але навіть і про колишнього. Він засміявся та промовив:

— Ханно, я тебе, звичайно, обожнюю, але скажу тобі правду, твій колишній нормальний чоловік. Він витримав тебе майже два роки.

Я щиро усміхнулася та погодилася з ним.

— Мене більше хвилює, що в тебе трапилось?

Я перевела подих та почала говорити.

— Після подій у Сирії я вирушила далі: писала про війну, людські життя, висвітлювала події так, як цього не бажали деякі люди. Надалі я дізналась, що місцеві копи в Сан-Франциско були пов’язані з біженцями Сирії та Іраку, а прикривав їх заступник мера Вільям Мілліган, який, крім цієї мерзенної роботи, ще й шахрайськими методами обкрадав місцевий бюджет! Мій інформатор зник, а мене попередили, щоб більше не сунула свого носа в їхні справи. Вчора хтось проник у мою квартиру та вкрав лише ноутбук, в якому знаходилася вся інформація.

Даміан присів, поряд із ним вмостилася і я.

— У тебе є ця інформація на іншому носієві?

— Так. — Я дістала флешку. — Вони не знайшли її, тому що флешка була в одному з банків в осередку. Коли приїхала в місто, відразу сховала її!

— Ханно, пообіцяй мені дещо. — Даміан пильно подивися на мене. — Ти не будеш більше лізти в цю справу. Нехай відповідні органи цим займаються.

— Я втекла із Сан-Франциско, як остання боягузка, хоча могла...

— Ти точно не боягузка, — перебив Даміан. — І припини про це думати.

Я віддала Даміану флешку, хотіла ще щось додати, але телефонний дзвінок перервав мою думку. Я підняла слухавку. Це була мама Валентина. Я обіцяла, що приїду до них, але так і не навідалася. Мені було соромно за свою обіцянку, яку так і не виконала. Мама сказала, що тато й бабуся дуже сильно чекають мене.

— Ханно, не варто кидатись під кулі. Ти смілива жінка, але не знаєш межу.

Я хмикнула.

— Так само говорив мені й колишній шеф! Даміане, доки я володію цією інформацією, я жива. Мені нічого втрачати, звичайно, крім родини, але я не настільки божевільна, щоб самій кидатись під кулі.

— Сподіваюсь на твою розсудливість!

Перед тим, як ми попрощалися з Даміаном, він віддав мені дещо.

— Конституція Сполучених Штатів гарантує всім громадянам право володіння зброєю, — спокійно сказав Даміан. — Сподіваюсь, зброя не знадобиться тобі, але так я принаймні буду спокійний за тебе.

Даміан також дав дві візитки та повідомив, що я можу звернутися до цих людей за допомогою. Зброєю я почала користуватись перед поїздкою до Сирії. Робота військового журналіста була небезпечною, і я це відчула на власному досвіді.

— Тепер я точно буду спати спокійно, — засміялась.

По приїзду додому я відразу пішла до ванної кімнати, щоб зняти із себе пил тяжкого дня.

Висушивши волосся та ввімкнувши Brennan Savage — Look At Me Now, я почала розбирати самозарядний пістолет марки SIG Sauer P320. Я не питала, як Даміан зміг його дістати для мене, тим більше що він зробив всі документи для носіння цієї зброї на моє ім’я.

Майже за годину я почула, як хтось стукає у двері. Я подивилася у двірне око і жахнулася. Це був побитий Сомалей. Доки я обробила йому рани, він розповів мені, що його старший брат Чинар попав у біду.

— Він почав спілкуватися з поганою компанією. Спочатку це було безтолкове ходіння по району, дрібні крадіжки та грабіж. Він пішов від батьків та почав жити, де прийдеться. Розумієте, міс Гордон, — юнак повернувся до мене та скривився від болю, — насправді він хороша людина, просто... зв’язався не з тією компанією! — зітхнувши, Сомалей замовк.

— Юначе, по-перше, називай мене, будь ласка, Ханна. По-друге, ти мені не все розповідаєш. Говори всю правду.

Сомалей деякий час мовчав. Я чекала, доки він почне сам говорити. Пішла на кухню та приготувала йому бутерброди із чаєм.

— Я не хочу, щоб моя родина постраждала. Я не хочу, щоб ви... ти постраждала.

Він опустив очі.

— Сомалей, сьогодні залишишся в мене. Завтра я відвезу тебе в гуртожиток.