Розділ 1

Жодна частина цієї книги Не може бути скопійована чи опублікована без письмової Згоди автора.

Я зайшла в кабінет до головного редактора в гніві.

— Діконе, як це зрозуміти? — кинула перед ним газету й склала руки на грудях.

Дікон не поспішаючи взяв в руки газету, переглянув її, потім перевів на мене погляд і спокійним тоном запропонував присісти. Я присіла навпроти чоловіка та примружилась.

— Ханно, тебе звинувачують у наклепі. Твій інформатор кудись зник, — розвів руками. — Ця стаття єдине, чим я міг тобі допомогти.

— Це спростувати мої слова й від мого імені вибачитися перед заступником мера, який поводить себе, як злочинець? — фиркнула.

— Ханно, ти не можеш уявити, як своєю статтею підставила не лише мене, але й всю редакцію.

— Діконе...

— Ханно! — гаркнув шеф. — Заступник мера Мілліган погрожує подати не лише на тебе в суд, але й на редакцію!

Ми ще розмовляємо хвилин двадцять, але кожний залишається при своїй думці, і під кінець розмови Дікон віддає папери на звільнення зі словами, що йому шкода!

Вилітаю з кабінету та збиваю з ніг кур’єра. Вибачаюся та допомагаю йому зібрати папери, які через мене розкидані на підлозі.

— Ханно! — лунає голос вже колишнього шефа, але я вдаю, що його не чую. — Ти навіть не дослухала мене до кінця! Ти можеш залишитися в редакції, але як позаштатний журналіст! 

Видихаю й, піднімаючись, віддаю папери кур’єру та повертаюся до Дікона.

— Я не буду ховати голову в пісок, як це робить страус... чи навіть ви! — гнівно сказала.

— Ханно, не переходь межу! — психує Дікон.

— Я це вже давно зробила!

За нашою суперечкою спостерігають колеги. А я ледве стримую себе, щоб не наговорити зайвого... 

— Діконе, я довгий час була військовим журналістом! Сам знаєш, як тяжко працювала, і зараз ти кидаєш мене напризволяще! — розводжу руками. 

— Ханно, я не можу нічого зробити, — пошепки говорить Дікон.

Я опускаю голову та тяжко зітхаю.

— Тоді краще буде, якщо я піду!

Розвертаюся на сто вісімдесят градусів та виходжу з редакції. Видихаю, намагаюся тримати себе в руках, але відчуваю, як швидко б’ється серце. Так і тахікардію можна дістати.  

— Невже це сама міс Ханна Гордон?

Повертаюся на цей противний голос, адже чудово знаю, хто стоїть позаду мене.

— Невже це сам заступник мера Вільям Мілліган? Яка неочікувана зустріч! — навмисно протягую кожне слово.

Чоловік хмикає та підходить до мене ближче. Помічаю, як позаду нього вишикувалася охорона. У ніздрі вдаряють його солодкі парфуми. Я не стримуюся та кривлюся.

— Ханно, я попереджав вас, що не варто лізти в мої справи! Сподіваюся, що ви найближчим часом купите квитки в один кінець і…

— Сподіваюсь, що такого злочинця, як ви, скоро посадять! — не витримую його нахабного тону. — Я із задоволенням прийду до вас у гості… у в’язницю!

На вулицю виходить Дікон та потискає руку Міллігану. Я спостерігаю за цим дійством і не можу повірити, що Дікон перебіжчик.

Додому йду пішки. В голові стільки різних думок, що навіть вже і не намагаюся розібрати все по поличках.

Я військовий кореспондент, яка висвітлює, тобто раніше висвітлювала хід бойових дій безпосередньо в зоні збройного конфлікту або спілкуючись із його учасниками. Моя кар’єра йшла стрімко, але інколи приходило розуміння, внутрішнє відчуття, що моя психіка вже цього не витримує. Мої розслідування, статті інколи деталізували те, чого не хотіли знати, бачити й чути особи, які перебували при владі. Після кожної поїздки, після кожного інтерв’ю з учасниками бойових дій я приїздила додому і годинами сиділа в сум’ятті. Переді мною були обличчя військових, цивільного населення. Перед мною завжди були їхні страхи. Спочатку мене просили, потім прямо та злісно говорили, що я повинна замінити у статті. Я кивала головою і завжди говорила: «Добре, я все зрозуміла», але все одно робила по-своєму.

Я завжди відстоювала свої статті, кожний рядок чи слово, адже для мене важливіше було показати правду таку, якою вона є. Але Дікон мав рацію лише в одному: я дійсно перейшла межу. Мій інформатор у міністерстві зник, і я навіть не знаю, що з ним. Заступник мера Вільям Мілліган перейшов від погроз до дій!

Мене звільнили...

І слова з приводу білета в один кінець я чудово зрозуміла… але здаватися не збиралася!

Приходжу додому втомленою та в паршивому настрої й... зустрічаю Роджера з валізою в руках.

— Що відбувається? — поглядаючи на його валізу, запитую.

— Ханно, нам краще розійтися, — спокійно відповідає.

Я видаю істеричний смішок.

— Роджере, я не розумію...

— Ханно, я втомився так жити! Ти постійно на роботі, вона в тебе на першому місці! Твоя клята робота, а не я!