Глава 4 - У погоні. (Зараз)

«Вороги — це тінь людини. Довжиною цієї тіні можна міряти значущість діянь людини». Імператор Акбар

Дівчина схопилася з ліжка ніби по клацанню пальців, вона намагалася знайти свою сумку, але її ніде не було. Вона відразу підбігла до дверей, які на щастя були не

замкнена.

- Ділан! – у паніці закричала дівчина, спускаючись на кухню. - Ділан! Та де ж ти? - У страху, відчайдушно вже сказала Тені. Окинувши поглядом, вона не знайшла своєї сумки, а потім підбігла до підставки з ножами, взявши звідти найбільший. – Виходьте! Нумо! Давайте!

- Гортензія, що відбувається? - з великим подивом дивлячись на дівчину, спитав Ділан.

- Де моя сумка?!

- Слухай, давай ти опустиш ножа, і ми поговоримо, добре?

- Де моя сумка!? - Переходячи на нервовий крик, питала Тені.

- Вона десь у хаті, я не знаю. А де ти її лишила?

- Я не пам'ятаю, - беручись за голову, промовила вона.

- Віддай мені ножа, добре? - сказав Ділан, намагаючись вихопити з її рук холодну зброю.

- Ні! Відійди! Не підходь! Ти що з ними у змові? Сховав сумку, і чекаєш, щоб ці тварюки мене вбили? Так? - зі сльозами на очах, говорила дівчина.

- Перестань, у тебе просто психоз. Тені, поклади ножа, я нічого не ховав, правда. Я гадки не маю про що ти говориш.

  Вейдинг здався в дверному отворі, і напрочуд швидко почав підходити до своєї жертви, минаючи Ділана.

- Була не була, - вона різко зірвалася з місця, розсікаючи повітря ножем, застромила його в м'яку субстанцію істоти, від чого він видав гучний і незрозумілий звук, а потім, розщепившись на мільйони дрібних атомів, зник. - Вони близько, і їх багато, треба забиратися від сюди, - розмовляючи ніби сама з собою, вирішувала вона.

- Що це було? - трохи приголомшено спитав чоловік.

- Я тобі казала це Вейдінгі. Вони намагаються викинути мене із гри. Але я не можу програти, адже я потрібна Лі.

- Цей жахливий звук видав він?

- Так, звичайно, отримати ножем у голову, хто після такого живий залишиться?

- Ти цілилася у голову?

- Коротше, ти йдеш зі мною рятувати Лінду, чи лишишся тут? - запитала дівчина.

- Поки ти все докладно не розповіси, я ні куди з тобою не піду.

- Ти знущаєшся? Ця істота прийшла не одна, їх багато. Я ледве з одним впоралася, але через деякий час вони заваляться сюди натовпом, а у мене навіть зброї немає. Мені потрібна моя сумка.

- Я нікого не бачив, тільки почув якийсь дивний гуркіт, коли ти ножем застромила в повітря.

- Як? - дівчина дивилася на чоловіка наче на божевільного. - Ти не бачив шматок цього білого мотлоху?

- Я чув лише гучний і незрозумілий звук, - Тені нервово засміялася, обхопивши голову руками.

- Я мушу йти, - дівчина побігла до вітальні, де за її припущенням могла залишити сумку.   Не помітивши, як абсолютно безшумно, до неї доторкнувся Вейдінг, тонкими глибокими смугами, залишаючи кривавий слід на руці. Потвора повалила дівчину на підлогу, замахнувшись для завдання удару.

"Як так? Цього ж не може бути... Як так? Це вже кінець? Вибач, Ліндо, я намагалася" - вона заплющила очі, приготувавшись до смерті, а точніше до телепортації на старт.

- Вставай! - приводячи до тями дівчину, крикнув чоловік, подаючи руку. Тені здивовано окинула поглядом кімнату, але чудовиська не виявилося, та й сильної тривоги

вона не відчувала.

- Що сталося?

- Скажеш спасибі потім, поїхали, треба забиратися від сюди. Сумку знайшла?

- Ні, - засмучено сказала вона.

- Ходімо, - підійшовши до величезного стелажу з книгами, Ділан опустив свічник униз, і відчинилися двері у велику простору кімнату. Як тільки вони зайшли, двері відразу

за ними замкнулася. - Вибирай, - він відчинив величезну шафу, за якою знаходилося безліч самої різної зброї.

- Їх не вбити звичайною зброєю.

- Ми впоралися за допомогою ножів, не думаю, що кулі їх не візьмуть.

- То ти їх бачив і перевіряв мене? – невдоволено спитала дівчина.

- Ні, я їх чую, і бачу невиразну тінь. До речі, твою руку треба перев'язати. Тобі що не боляче? – трохи здивовано спитав чоловік.

- Ні, у мене сенсорна автономна нейропатія, я не відчуваю болю. Прокляття! - глянувши на глибину рани, промовила дівчина. Ділан дістав із шафи бинт і

пляшку спирту.

- Значить проблем не виникне, - він вилив всю пляшку на рану, потім, туго перебинтувавши руку, глянув на спокійний вираз обличчя. - Пощастило тобі.

- Ні краплі, я можу не відчувши вчасно болю померти. Це жахлива хвороба. Добре хоч ніхто не перевіряв перед початком гри, інакше мене не пропустили б.

- Їм схоже було все одно, чи помрете ви, чи ні.

- Ні, померши тут, ми відродимося на старті. Це всього лише гра. Ми типу вмираємо, але не до кінця. Коротше, я не знаю як це працює, адже сама до ладу ще не розібралася.

- Ти що вже зовсім? Це реальне життя, ніяка ні гра, і що ти про неї весь час твердиш? Поглянь на свою руку, а якщо він залишить таку на твоєму обличчі?

- Я мабуть візьму це, - ігноруючи його репліку, вона взяла гарний сталевий пістолет.

- Ти мене хоч слухала? - невдоволено прокричав Діл.

- Так, чула, але не слухала. Коротше, нам час, бери зброю і поїхали.

- Чокнута, - запихаючи зброю в сумку, промовив він.

 Двері вивели їх у гараж, до чорного великого пікапа Tesla Cybertruck. Дівчина мимоволі згадала Райана, розуміючи яке спокійне життя в неї було, і на що вона його

розміняла. Але вона ні крапельки про це не шкодувала, адже ще ніколи в житті не почувала себе краще, ніж зараз.

- Сідай, чого застигла, - дівчина сіла в машину пристібаючи ремінь. Двигун видав тихий гул, і машина рушила, за лічені секунди набираючи швидкість.

- Ти хоч знаєш куди їхати?

- Ми їмо до центру мегаполісу Грет-Фореста.

- Цікава назва міста, ніколи про нього не чула.

- Ти ж приколюєшся? - запитав чоловіка, давлячи на газ. - Ти весь час несеш якусь незрозумілу маячню. Спочатку я подумав, що ти божевільна, але думаєш ти