Глава 1 - Початок гри.

"Правила гри потрібно знати, але краще встановлювати їх самому". Анджей Сток

Ліс покрився легким туманом, покривши дерева невидимою ковдрою, за якою вони шепотілися між собою. Час від часу птахи здіймалися вгору, голосно обговорюючи минулий день якоюсь своєю невідомою нікому мовою. Найбільше обставину нагнітала тиша, що пробиралася крізь імлу, намагаючись звести з розуму дівчину, що втомлено бродила тернистою стежкою до місця призначення. Краплинки поту, наче маленькі бісеринки скочувалися з її обличчя, а в сірих очах з'являвся страх, але розум малював чіткий план, якого вона й дотримувалася. "Залишилося зовсім небагато. Ще трохи" - твердила вона собі з останніх сил, намагаючись продовжувати гру.

Тихий шурхіт змусив її тіло здригнутися, вона притулилася до мокрого дерева, затамувавши подих, перебираючи в голові шляхи відступу, але, на щастя, тривога була хибною.

Дівчина не видаючи жодного звуку, продовжувала йти. Попереду за лісом вона побачила річку, що своєю швидкою течією здіймала надзвичайний гомін. Підійшовши ближче, вона не виявила жодного способу перейти на інший бік, тому вирішила йти вплав. Вода виявилася дуже холодною, тіло вкрилося темрявою дрібних мурашок, на останньому подиху вона продовжувала пливти, сподіваючись не зустріти чудовиськ. До пливши до берега, вона тут же окинула поглядом галявину, що розстилалася між річкою і поїздами, заросла колючим терном. - Тені, пам'ятай, найскладнішим буде пробратися через галявину, там буде чекати тебе темрява цих істот, так що будь на сторожі, - згадала вона останні слова подруги.

Дівчина дістала з сумки білу сферу, що переливається, повільно продовжуючи пересуватися на зустріч до поїздів. Несподіване виття розігналось по всій галявині, Тені озирнулася по сторонах виявивши Вейдингів, що насуваються на неї (білих безформних істот, які пересуваються немов купа зім'ятої вати, в очах яких не було жодної ознаки життя). Ні хвилини не вагаючись, дівчина почала кидати в них сфери, які в мить розщеплювали тварин на атоми. Тені кинулася бігти, пробираючись крізь колючі зарості, по дорозі відбиваючись від Вейдінгів. Страх з кожною хвилиною набирав обертів, затьмарюючи голос розуму – інстинктами. Дівчина на останньому подиху перетнула шлях, відбиваючись від монстрів. Останні кроки давалися їй з великими труднощами, але вона все ж таки дісталася особняка, що стояв на більшому пагорбі. Він простягався вгору кількома поверхами, масивні балкони виходили якраз на галявину та ліс, з якого вона нещодавно вийшла. Великі вікна надавали будівлі ще красивішого вигляду. Дівчина підбігла до величезного паркану, ставши наполегливо стукати у двері.

- Ліндо! Ліндо! Відкривай швидше! - кричала Тені.

Ворота відкрились автоматично, впускаючи всередину незнайомку, де всюди горіли ліхтарі, створюючи затишок і почуття певної безпеки, фонтан стояв посередині двору плескаючи водою доглянутий газон, що килимом розстилався на всі боки від доріжки, що вела до будинку. Двері будинку були відчиненими, тому дівчина легко зайшла всередину.

- Ліндо, - тихо покликала вона подругу, але відповіді не було. - Еееей, вдома хтось є? Відгукніться будь ласка, - кімната за кімнатою зустрічала дівчину тишею і пусткою. – Іроди*, вимерли тут чи що?

- І що ти тут робиш? - за спиною почувся незнайомий голос чоловіка, від несподіванки Тені підстрибнула на місці, стаючи в бойову позицію. Але зустрівшись віч-на-віч із співрозмовником, стримала свій запал.

- Я шукаю подругу, вона сказала що чекатиме мене в цьому особняку, - дівчина застигла в якомусь невидимому просторі.

Перед нею стояла людина, права частина обличчя якої, начебто потекла від опіку, що давно загоївся, на лівій частині красувався величезний глибокий шрам, немов від кинджала.

- Чого дивишся? Виродка ніколи не бачила? - крикнув він, приводячи її до тями.

- Грубіян! Я пройшла таким величезним шляхом сюди, і знаючи про це ти навіть сісти не запропонував, - пирхнула дівчина, сідаючи на диван. - А ти чого дивишся? Людей не бачив, чи що?

- Таких нахабних та безцеремонних – ніколи. І про що цікаво це я маю знати?

- Гаразд, де Лінда? - чоловік невдоволено сів поруч.

- Вона втекла, забравши з собою Гортензію.

- З ким?! Як? Коли? - Тені округливши очі, дивилася на співрозмовника, не вірячи тому, що відбувається.

- З якимсь мужиком, сьогодні вранці, нічого не сказавши пішла, от і все.

- Вона не могла так вчинити з тобою, з дитиною, і мною, - дівчина закрила обличчя руками, намагаючись знайти причину вчинку, а водночас і альтернативне рішення.

- Схоже ви з нею близькі, то скажи, що ти знаєш? Може, і ти з нею в змові?

- Так, саме, прийшла в лапи до чудовиська, щоб він мене зжер. По-твоєму, я дурепа?

- А я по-твоєму, чудовисько?

- От же млин, ти що не зрозумів, це частина з казки "Красуня і чудовисько". Вона типу красуня, а ти типу чудовисько, і вона тебе покохала, закляття спало, і ти віддав їй серце у вигляді квітки.

- Тільки от закляття не пало, а квітку вона вкрала.

- Гаразд, вибач за чудовисько, ну ти ж все одно працюєш тут, тобі не важливо закохуватися.

- Ти про що взагалі говориш? І чому вона сказала тобі прийти саме сюди?

- Вона тут була і раніше, а я вперше, і то заради дитини. Цілком не пам'ятаю що сталося, але я допомогла їй втекти від Вейдингів, і вона попередила, що коли я вийду з лісу, за річкою буде галявина, де темрява цих чудовиськ, так і виявилося, а за рейками особняк, і вона обіцяла що чекатиме мене тут із квіткою, і ми разом продовжимо гру. Ну ось якось так.

- Хто такі Вейдінги? - незрозуміло спитав чоловік.

- Точно, правила гри, не говорити про гру з іншими учасниками гри та її мешканцями. Вибач, забула. Але ж ти нікому не скажеш?

- Ти про що?

- От і чудово, дякую. Ти ж не проти якщо я тут до ранку засну, а потім піду.

- І куди? – здивовано спитав чоловік. - Виходить, ти пройшла через ліс, перепливлась через річку, боролася з кимось...