Розділ 15. Залізне небо

Розділ 15. Залізне небо

Шлях до лісопилки виявився справжнім випробуванням. Схили були слизькими від ранкового інею, а кожен хрускіт гілки під ногами змушував серце Єви завмирати. Марк ішов попереду, рухаючись безшумно, наче тінь. Його пістолет був наче продовженням руки.

— Бачиш ту вежу? — прошепотів він, вказуючи на іржавий силует водонапірної башти за сотню метрів попереду. — Там лісопилка. Мій пілот уже має бути на підході.

Але щойно вони вийшли на відкриту галявину, повітря розірвав різкий звук — постріл снайпера. Куля здійняла фонтанчик землі всього в кількох сантиметрах від черевика Марка.

— Вниз! — гаркнув він, хапаючи Єву за комір куртки і буквально закидаючи її за старі гнилі колоди.

Наступної секунди ліс ожив. Постріли лунали з трьох сторін. Найманці Громова не просто чекали їх — вони влаштували ідеальну пастку.

— Їх надто багато, — видихнула Єва, втискаючись у землю. Запаху хвої більше не було — лише гострий, задушливий запах пороху.

Марк швидко визирнув і зробив два точних постріли. Десь у кущах почувся крик. — Їх шестеро. Можливо, вісім, — він спокійно змінив обойму, хоча його очі палали крижаним гнівом. — Єво, слухай мене. Коли я почну стріляти по їхньому лівому флангу, ти побіжиш до тієї залізної будки біля воріт. Не озирайся. Навіть якщо почуєш, що стріляють у мене. Зрозуміла?

— Я не залишу вас! — вигукнула вона, хапаючи його за руку.

Марк на мить затримав на ній погляд. Його обличчя пом'якшало буквально на частку секунди. — Ти не залишаєш мене. Ти несеш калейдоскоп. Без тебе вся ця війна не має сенсу. Біжи, Скромнице. Це наказ.

Він різко підвівся, відкриваючи шалений прицільний вогонь. Це було неймовірне видовище — Марк рухався з такою швидкістю і впевненістю, що здавався невразливим. Він відволікав усю увагу на себе.

Єва рвонула з місця. Легені пекли від холодного повітря, ноги грузли в багнюці, але вона бачила лише залізну будку попереду. Кулі свистіли над головою, збиваючи кору з дерев.

Вона залетіла в будку, важко дихаючи. Озирнувшись, вона побачила Марка. Він відступав, відстрілюючись, але одна з куль зачепила його плече. Він ледь хитнувся, але не зупинився.

Раптом над верхівками дерев почулося потужне гуркотіння. Лопаті гелікоптера розрізали туман, підіймаючи в повітря хмари сухого листя. Чорний борт із логотипом компанії Вогняного завис над майданчиком.

— Сюди! — прокричав Марк, добігаючи до неї.

Він схопив її, фактично закидаючи в кабіну гелікоптера, що ледь торкнувся землі. Слідом залетів сам. Двері зачинилися, і пілот миттєво рвонув машину вгору.

Єва бачила в ілюмінатор, як маленькі постаті найманців на землі стають дедалі меншими. Вона обернулася до Марка. Його обличчя було блідим, рукав куртки швидко просочувався кров'ю.

— Ви поранені! — вона кинулася до нього, намагаючись розірвати тканину.

— Дрібниця, — прохрипів він, відкидаючи голову на сидіння і заплющуючи очі. На його губах з’явилася слабка, переможна посмішка. — Ми вирвалися, Єво.

Вона дістала з аптечки бинт і почала перев'язувати його плече. Її руки більше не тремтіли. У цьому металевому череві, що несло їх над Карпатами до Києва, вона відчула дивну силу. Вона більше не була дівчинкою з архіву. Вона була жінкою, яка пройшла крізь вогонь поруч із цим чоловіком.

— Марку, — прошепотіла вона, завершуючи перев'язку.

Він відкрив очі й подивився на неї. Тепер, коли небезпека на мить відступила, між ними знову спалахнула та сама іскра, але тепер вона була яскравішою за сонце, що пробивалося крізь хмари.

— Ми заберемо те, що належить тобі, — сказав він, накриваючи її руку своєю здоровою долонею. — А потім я змушу Громова вимолювати смерть.

Гелікоптер нахилився, лягаючи на курс до столиці. Попереду був нічний Київ, Національний музей і таємниця, яка мала змінити все.