Розділ 14. Світло крізь скло

Розділ 14. Світло крізь скло

Ранок у горах був блідим і сизим. Туман заглядав у щілини колиби, але всередині все ще пахло димом від догораючого вогнища та близькістю, яка змінила все.

Єва прокинулася від того, що Марк обережно прибрав руку з її талії. Він уже був на ногах, перевіряючи периметр крізь щілини в дверях. Його рухи були точними, як у хижака, але коли він повернувся до неї, його погляд на мить пом'якшав.

— Час діяти, Скромнице, — тихо промовив він. — У нас є година, поки сонце не підніметься досить високо, щоб їхні дрони змогли нас засікти.

Єва дістала з рюкзака калейдоскоп. Вона сіла біля єдиного вцілілого вікна, куди падало перше прохолодне світло.

— Підійдіть ближче, — покликала вона. — Мені потрібна ваша пам'ять на цифри.

Марк сів поруч, майже впритул. Вона відчувала тепло його плеча. Єва піднесла калейдоскоп до очей і почала повільно крутити кільце. Перша комбінація скелець склалася в число: 30-10.

— Це дата? — запитав Марк. — Ні, це номер сектора, — Єва прокрутила далі. З’явилися наступні знаки: "Золоті ворота. Скарбниця".

Вона раптом завмерла. Її дихання перехопило. — Марку, це не координати в горах. Мій батько був архіваріусом не лише в конторі... Він підпрацьовував консультантом у Національному історичному музеї.

— "Скарбницею" вони називають відділ дорогоцінних металів? — Марк миттєво вхопив думку. Його очі загорілися азартом.

— Ні. Тато називав так свій власний архів у підвалах музею. Там, де зберігаються документи, які вважаються втраченими. Він завжди казав: "Найкраще ховати лист у лісі, а таємницю — серед тисячі інших таємниць".

Єва зробила фінальний поворот. Скельця склалися в ідеальну мозаїку, і в самому центрі з’явилося крихітне зображення печатки з гербом, який вона впізнала б із тисячі.

— Це печатка родини Громових, — прошепотіла вона. — Тато зберігав оригінали їхніх перших контрактів. Там є докази того, що весь їхній бізнес побудований на крові та крадіжках ще з дев'яностих. Це не просто цифри, це документи, які анулюють право власності Громова на все, чим він володіє.

Марк різко підвівся, його обличчя стало жорстким. — Якщо ці папери потраплять до мене, я не просто знищу його фінансово. Я вирву його з корінням. Він стане ніким за одну ніч.

Він подивився на Єву, і в його погляді була дивна суміш гордості та тривоги. — Нам треба повертатися в Київ. У саме лігво. Громов чекає нас тут, у горах, він думає, що ми будемо ховатися в лісах. А ми вдаримо туди, де він вважає себе невразливим.

— Але як ми виберемося? — Єва глянула на вікно. — Дороги перекриті.

Марк ледь помітно посміхнувся. — Мої люди вже в дорозі. Я відправив сигнал SOS через супутниковий месенджер, поки ти спала. За п’ять кілометрів звідси є стара лісопилка з вертолітним майданчиком. Нам потрібно лише дійти туди живими.

Він подав їй руку, допомагаючи піднятися. — Ти готова до фінальної битви, Єво? Коли ми ввійдемо в той музей, вороття вже не буде. Ти назавжди станеш ворогом номер один для Громова... і моєю правою рукою.

— Я готова, — вона впевнено вклала свою долоню в його. — Але я не хочу бути просто "правою рукою". Я хочу побачити, як він впаде.

— О, обіцяю, ти сидітимеш у першому ряду, — Марк притягнув її до себе і на мить притиснувся лобом до її чола. — Ходімо. Нас чекає Київ.