Розділ 13. Колиба забутих снів

Розділ 13. Колиба забутих снів

Вони йшли крізь нічний ліс уже другу годину. Дощ перетворився на крижану мжичку, яка просочувала одяг до кісток. Марк впевнено вів її вгору, обминаючи відкриті ділянки. Він орієнтувався в темряві так, ніби сам був частиною цієї дикої природи.

— Ще трохи, — кинув він через плече. Його голос був хрипким від холоду.

Нарешті серед густих ялин з’явився темний силует старої мисливської колиби. Вона виглядала покинутою, але дах був цілим. Марк вибив двері плечем, завів Єву всередину і миттєво забарикадував вхід важкою колодою.

Усередині пахло сухою сосною і застояним холодом. Єва знесилено опустилася на дерев'яний настил, вкритий старою соломою. Вона тремтіла так сильно, що зуби цокотіли.

— Знімай це, — Марк підійшов до неї, витягаючи з рюкзака ніж. Його очі в напівтемряві здавалися двома лезами. — Що? — Єва злякано притиснула руки до грудей. — Сукню, Єво. Вона мокра. Якщо ти залишишся в ній, до ранку в тебе буде запалення легень, і я не зможу тебе нести.

Він не чекав відповіді. Він швидко розпалив невелике вогнище в кутку, де було старе кострище. Коли перші язики полум’я лизнули сухі дрова, кімната наповнилася золотистим світлом. Марк зняв свій важкий вовняний плащ і кинув їй.

— Одягай це. Я відвернуся.

Єва тремтячими руками перевдяглася, відчуваючи, як плащ Марка, все ще теплий від його тіла, обгортає її, мов захисний кокон. Він пах ним — деревиною та силою.

Коли Марк повернувся, він був лише в тонкій футболці, яка намокла і підкреслювала кожен м’яз його тіла. Він сів навпроти, витираючи пістолет від вологи.

— Чому ви допомагаєте мені? — запитала вона, дивлячись на вогонь. — Ви могли б просто забрати калейдоскоп і залишити мене Громову. Ви б отримали коди без зайвого клопоту.

Марк зупинився. Він повільно підняв погляд на неї. У світлі багаття його обличчя більше не здавалося маскою тирана. На ньому відбивалася втома і... щось інше. Щось схоже на біль.

— Громов убив моїх батьків, коли мені було п'ятнадцять, — промовив він тихо. — Він назвав це "бізнес-необхідністю". Я все життя будував свою імперію лише для того, щоб мати можливість подивитися йому в очі, коли він буде втрачати все. Ти — не просто ключ до кодів, Єво. Ти — та, хто нагадує мені, що в цьому світі є щось дорожче за цифри.

Він підсів ближче, і Єва не відсахнулася. — Ти смілива, — сказав він, обережно торкаючись пасма її волосся, що вибилося з-під капюшона. — Більшість на твоєму місці вже б здалися. А ти... ти б’єшся до останнього.

— У мене не було вибору, — прошепотіла вона.

— Вибір є завжди, — він нахилився так близько, що вона відчула його дихання на своїх губах. — Наприклад, зараз. Ти можеш спробувати вдарити мене цим калейдоскопом і втекти в туман... або ти можеш повірити мені. Вперше за весь цей час.

Марк накрив її руку своєю долонею. Його шкіра була гарячою, попри холод навколо. Єва відчула, як між ними виникає та сама невидима нитка, яку неможливо було розірвати. Вона більше не бачила в ньому викрадача. Вона бачила чоловіка, який був так само самотній у своїй силі, як вона — у своїй скромності.

— Я вірю вам, Марку, — промовила вона, дивлячись йому прямо в очі.

Він не відповів словами. Він повільно нахилився і поцілував її. Це не було схоже на той владний поцілунок у маєтку. Це був поцілунок двох людей, які щойно вирвалися з обіймів смерті й шукали життя одне в одному.

В цю мить, під дахом старої колиби, коли за стінами лютувала буря і вороги шукали їхні сліди, вони нарешті стали партнерами. Не через папери, а через кров, вогонь і спільну таємницю.

— Ми знищимо його, — прошепотів Марк у її губи. — Обіцяю.