Розділ 11

Розділ 11. Гори, що пам’ятають усе

Карпати зустріли Єву прохолодним диханням смерек та важким туманом, що чіплявся за верхівки гір, наче намагався приховати їх від усього світу. Після галасливого Києва та задушливої розкоші маєтку Марка, ця тиша здавалася майже фізично відчутною. Вона тиснула на вуха, змушуючи серце калатати швидше.

Єва йшла стежкою, яку ледь вгадувала під шаром моху та сухого листя. Будиночок бабусі стояв на самому краї лісу, подалі від туристичних маршрутів. Офіційно він згорів, але Єва пам’ятала слова батька: «Деякі речі мають зникнути для світу, щоб залишитися для нас».

Коли вона нарешті побачила обриси старої споруди, на очі навернулися сльози. Будинок не згорів — він просто заріс диким виноградом і хмелем так щільно, що з боку дороги здавався звичайною зеленою Говерлою.

Вона відчинила двері, які жалібно скрипнули, і в ніс вдарив запах старої деревини, сушених трав та пилу. Єва ввімкнула ліхтаря і тьмяне світло вихопило з темряви старі меблі, вкриті простирадлами.

— Ну ось я і вдома, тату, — прошепотіла вона, витираючи пил з дерев'яного столу.

Вона не гаяла часу. Їй потрібно було знайти другу частину ключа до того, як Марк вирахує її координати. Вона знала: він уже в дорозі. Його лють зараз, мабуть, можна було відчути за сотні кілометрів.

Єва підійшла до старого каміна. Батько завжди казав, що вогонь — це очищення, а камінь — це пам'ять. Вона почала простукувати кладку, як колись показував тато в ігровій формі. На тринадцятому камені звук змінився — він став глухим.

Дівчина дістала складаний ніж і обережно підчепила край. Камінь висунувся, відкриваючи невелику нішу. Всередині лежала металева коробка.

Серце Єви завмерло. Вона тремтячими руками відкрила її. Там не було флешки чи паперів. Там лежав старий дитячий калейдоскоп і пожовкла фотографія батька в горах.

— Калейдоскоп? — Єва розгублено піднесла його до очей.

Вона подивилася в об’єктив і почала повільно повертати кільце. Кольорові скельця почали складатися в малюнок. Але замість звичайних візерунків вона побачила... цифри. Кожне клацання — новий сегмент коду.

— Боже мій... — видихнула вона. — Ти був генієм, тату.

Раптом тишу розірвав звук, від якого кров застигла в жилах. Далеко внизу, в долині, почулося низьке гарчання потужного двигуна. А потім — ляскіт дверцят машини. Один. Другий.

Єва кинулася до вікна, обережно відгорнувши завісу. У підніжжя пагорба зупинилися дві чорні машини. Світло фар розрізало туман, наче лезо.

Вона впізнала цей силует ще до того, як він вийшов на світло. Високий, владний, у чорному пальті, що розвівалося на вітрі. Марк.

Він не кричав, не віддавав наказів. Він просто стояв і дивився вгору, на її вікно, наче відчуваючи її погляд крізь стіни. У світлі фар його обличчя здавалося висіченим з граніту.

Єва схопила рюкзак і калейдоскоп. Вона мала тікати через задній вихід, у ліс, але зрозуміла — вона не встигне. Ліс був чужим і темним, а Марк знав, як полювати.

Вона почула кроки на ганку. Впевнені. Важкі.

Двері відчинилися повільно, без жодних зусиль. Марк зупинився на порозі, його постать повністю закрила собою дверний отвір. Світло від ліхтаря, що стояв на столі,  відбилося в його очах, які зараз були холоднішими за гірський сніг.

— Ти змусила мене проїхати вісім годин без зупинки, Єво, — промовив він тихо, і в цьому спокої було більше загрози, ніж у будь-якому крику. — Сподіваюся, те, що ти тут знайшла, варте того, що я зроблю з тобою зараз.