Розділ 8. Код пам'яті

Розділ 8. Код пам'яті

Наступного ранку до маєтку привезли кілька коробок із колишньої квартири Єви. Марк особисто розпорядився доставити її речі, офіційно — щоб вона почувалася комфортніше, неофіційно — сподіваючись, що серед мотлоху знайдеться той самий «ключ».

Єва сиділа на підлозі у своїй новій розкішній спальні, розбираючи пакунки. Вона відчувала на собі погляд камери спостереження в кутку кімнати. Марк стежив. Він чекав.

Вона витягла стару, потерту книгу казок, яку батько читав їй щовечора. «Казки туманного лісу». На вигляд — звичайний папір, але Єва пам’ятала одну дивну деталь: тато завжди зупинявся на одній і тій самій сторінці, хоча казка там ще не закінчувалася.

Вона обережно почала гортати сторінки, намагаючись не видати свого хвилювання. Ось вона — казка про Срібного Лиса. Єва провела пальцями по корінцю. Щось було не так. Він був занадто твердим.

Раптом двері спальні відчинилися без стуку. Марк увійшов, тримаючи в руках дві склянки соку. Він виглядав розслабленим, але його очі миттєво зачепилися за книгу в її руках.

— Знайшла щось цікаве, Скромнице? — він підійшов і сів на край ліжка, зовсім поруч із нею.

— Просто дитячі спогади, — Єва спокійно закрила книгу, хоча серце було готове вискочити з грудей. — Ви ж привезли мої речі саме для цього? Щоб я поринула в ностальгію і випадково видала вам державну таємницю?

— Я привіз їх, бо цей будинок надто холодний для тебе, — він простягнув їй склянку, але його погляд залишався прикутим до книги. — Що це за казка?

— Про лиса, який вкрав місячне світло, — вона піднялася, кладучи книгу на саму гору інших речей, ніби вона не мала значення. — Тато казав, що лис був дуже розумним, але самотнім. Бо ніхто не міг йому довіряти.

Марк повільно підвівся. Він підійшов до неї так близько, що вона відчула запах його одеколону — суміш шкіри та дорогого тютюну. Він простягнув руку і повільно провів пальцем по її ключиці, там, де пульсувала вена.

— Довіра — це розкіш, яку ми обоє не можемо собі дозволити, Єво. Але я можу запропонувати тобі дещо інше.

— Що саме?

— Партнерство. Громов не зупиниться. Сьогодні вранці мої люди перехопили повідомлення: він найняв когось, щоб «дістати» тебе безпосередньо з цього будинку. Мені потрібен цей шифр не тільки заради грошей, а щоб назавжди стерти його з карти. Допоможи мені — і ти будеш вільна. По-справжньому вільна. З грошима, новим ім'ям і життям, про яке ти навіть не мріяла.

Єва подивилася на нього. Його слова звучали чесно, але вона вже знала, наскільки він вправний брехун.

— А якщо я відмовлюся? — прошепотіла вона.

— Тоді мені доведеться тримати тебе в цій клітці вічно. Бо випустити тебе зараз — це все одно що власноруч віддати під ніж.

Він нахилився і коротко, майже владно поцілував її в кутик губ. — Подумай про це. У нас благодійний бал через три дні. Там буде весь світ. І там Громов зробить свій хід. До цього часу ти маєш вирішити, на чиєму ти боці.

Коли Марк вийшов, Єва миттєво схопила книгу. Вона натиснула на потаємний шов у корінці, і звідти випав тонкий, ледь помітний сріблястий листок паперу з рядами цифр. Не шифр... а координати.

Вона швидко сховала листок у підкладку своєї сукні. Тепер вона знала, де сховано «Ключ». І це було місце, про яке Марк ніколи не здогадається. Це був старий будиночок їхньої бабусі в Карпатах, який офіційно вважався згорілим десять років тому.

Розділ 8. Фінал. Золотий маячок

Вечеря пройшла у дивній, майже інтимній напрузі. Марк був надто уважним: сам наповнював її келих, розпитував про дрібниці з дитинства, наче намагаючись намацати слабке місце. Але листок із координатами, схований у підкладці, палив Єві шкіру крізь тканину сукні, нагадуючи про його справжню ціну.

— Завтра привезуть твоє вбрання для балу, — промовив Марк, відставляючи келих. — Це буде особлива сукня. Я хочу, щоб кожен чоловік у залі заздрив мені, а кожен ворог — розумів, що ти недоторканна.

— Ви так дбаєте про мій вигляд, Марку, чи просто хочете, щоб я була достатньо яскравою мішенню? — вона примружилася.

Марк підвівся, підійшов до неї й поклав руки на спинку її стільця, нахиляючись так близько, що вона відчула аромат віскі та м’яти. — Я хочу, щоб ти була моєю. У всіх сенсах цього слова.

Коли він пішов, Єва повернулася до своєї кімнати. На ліжку вже чекав подарунок — тонка оксамитова коробочка з вишуканою білизною та прикрасами для балу. Вона почала розглядати кольє, але її погляд зупинився на маленькій, ледь помітній деталі. У масивну застібку з тильного боку було вмонтовано крихітне дзеркальне скло.

Це не був діамант. Це був новітній GPS-трекер.

Єва гірко посміхнулася. Він не довіряв їй ні на секунду. Весь цей день, його "ніжність", повернення її речей — усе це було лише димовою завісою. Він знав, що вона щось знайде, і просто чекав, поки вона сама приведе його до мети.

Вона підійшла до вікна й подивилася на темний ліс за межами маєтку. Десь там був шлях до Карпат. Десь там була її свобода.

— Ти хочеш знати, куди я піду, Марку? — прошепотіла вона, стискаючи в руці підступну прикрасу. — Добре. Я покажу тобі. Але ти побачиш лише те, що я дозволю.

Вона не викинула трекер. Вона обережно поклала його назад у коробку. Тепер у неї було два дні, щоб придумати, як обіграти гросмейстера на його власному полі. Вона знала координати, вона мала маячок, і вона мала сукню, яка мала стати її обладунком у цій битві.

Гра за скарби батька офіційно почалася. І цього разу Єва не збиралася програвати.