Розділ 5. Смак солі та пороху

Розділ 5. Смак солі та пороху

Поїздка до порту проходила в напруженому мовчанні. Марк зосереджено вивчав щось у планшеті, а Єва дивилася на індустріальні пейзажі, що пролітали за вікном. Вона відчувала себе спустошеною, але всередині неї вже починав зріти холодний розрахунок. Якщо він хоче гру — вона гратиме.

Термінал зустрів їх гуркотом кранів та криками чайок. Величезні контейнери нависали над ними, як сталеві гори.

— Тримайся поруч і нічого не питай, — кинув Марк, виходячи з машини.

Їх чекала група чоловіків у касках та світловідбивних жилетах. Почалася довга інспекція. Єва йшла на крок позаду, уважно спостерігаючи за реакцією людей. Вона помітила, як один із начальників зміни нервово переглянувся з охоронцем біля входу в склад №4. Та сама «системна помилка», яку вона бачила в паперах, тепер проявилася в реальному житті — у жестах і поглядах.

— Марку, — тихо покликала вона, коли вони трохи відійшли від групи. — Склад номер чотири. Нам треба туди.

— За планом він останній, — відрізав Марк, але, побачивши її серйозний погляд, раптом зупинився. — Що ти побачила?

— Страх. Вони не хочуть, щоб ви туди заходили зараз.

Марк різко змінив маршрут. — Громов, ідемо в четвертий сектор. Прямо зараз, — наказав він начальнику охорони.

Той зблід. — Марку Олександровичу, там зараз розвантаження... це небезпечно...

— Ідемо, — голос Марка не терпів заперечень.

Коли вони підійшли до масивних воріт, Єва почула дивний звук — не гуркіт металу, а приглушене шипіння. Вона не встигла нічого сказати. Марк штовхнув двері, і в ту ж мить повітря здригнулося від потужного удару.

Вибух стався в глибині складу. Вибухова хвиля вибила шибки й жбурнула їх на бетон. Єва відчула, як міцні руки Марка обхопили її, притискаючи до землі й закриваючи своїм тілом. У вухах стояв нестерпний дзвін, а в носі з’явився їдкий запах диму.

— Ти жива? — його голос пробився крізь тишу в її голові.

Марк піднявся над нею, закриваючи собою сонце. На його щоці була глибока подряпина від скла, з якої повільно стікала кров, але погляд був абсолютно спокійним, майже смертоносним.

— Жива, — прошепотіла вона, дивлячись на кров на його обличчі. Вона мимоволі простягнула руку, щоб витерти її пальцями.

Він не відсахнувся. Навпаки, на мить притулився щокою до її долоні, заплющивши очі. У цьому жесті посеред хаосу, диму та криків було стільки інтимності, що в Єви перехопило подих.

— Це був замах, — промовив він, підводячись і допомагаючи їй встати. — Громов вирішив не чекати суду.

Він повернувся до своїх людей, які вже бігли до них. Його голос знову став сталевим: — Перекрити всі виїзди з порту! Громова — до мене в підвал. Живим.

Він знову глянув на Єву. У його очах більше не було «мисливського азарту» — там було щось значно темніше. — Тепер ти бачиш, у що ти вплуталася? Це не архів, Скромнице. Тут за помилки платять не доганами, а життям.

— Ви врятували мене, — сказала вона, ігноруючи його грубість.

— Я просто захищав свою власність, — відрізав він, але вона побачила, як його рука, що тримала пістолет, ледь помітно тремтіла.

Розділ 5. Продовження. Затишшя після бурі

Замість маєтку, Марк відвіз її на конспіративну квартиру в центрі міста. Скромна зовні, вона виявилася сучасною та функціональною всередині. Жодних надмірностей, лише стриманий дизайн та панорамні вікна, закриті броньованими жалюзі.

— Сядь, — наказав Марк, кидаючи на стіл аптечку. Його голос був сухим, але вже без того гніву, що був у порту. — Рана на щоці глибока.

Єва мовчки взяла перекис водню та бинт. Його подряпина кровоточила, але він, здавалося, зовсім не звертав на це уваги. Коли вона підняла голову, щоб промити рану, він перехопив її зап'ястя.

— Ти злякалася? — запитав він.

Вона кивнула. — Я думала, що це кінець.

Він відпустив її руку, і Єва обережно торкнулася його щоки. Її пальці були прохолодними на його гарячій шкірі. Вона ретельно, з ніжністю, що здивувала її саму, промивала рану, а потім наклала пластир.

— У тебе тремтять руки, — промовив він, спостерігаючи за нею. — Це тому, що ти злякалася за себе чи за мене?

Єва завмерла, не відводячи погляду від його обличчя. Його очі, що зараз дивилися на неї без звичної маски, здавалися втомленими, але неймовірно проникливими. — Я... я не знаю. За все.

Він повільно провів пальцем по її руці, а потім взяв її долоню у свою. — Ти бачила. Бачила, на що я здатний. Це мій світ, Єво. Світ, де немає місця для скромниць.

— Але ви мене врятували, — наполягла вона. — Ви закрили мене своїм тілом. Навіщо?

Марк відкинувся на спинку дивана, закривши очі. Його обличчя на мить стало м'яким, майже вразливим. — Я ж сказав. Ти — моя власність. А свої речі я захищаю.

— Я не річ! — її голос спалахнув гнівом. — Я людина, Марку! Яка тільки-но дізналася, що її брат і ви обманювали її!

Він розплющив очі й різко піднявся. — Твій брат — слабак і ігроман. Він би давно згноїв своє життя, якби я його не стримував. І тебе разом із ним! Я зробив це, щоб ти була в безпеці. Щоб ти була тут, де я міг тебе контролювати, захищати...

— І маніпулювати мною! — її голос зривався. — Ви ж не сказали мені правди!

— А ти б повірила? — Марк зробив крок до неї, і його тінь накрила її. — Ти б прийшла до мене, якби я просто попросив? Чи ти й далі сиділа б у своєму архіві, закопана в папери, поки твій брат не продав би тебе першому зустрічному?

Єва дивилася на нього, і в її очах знову з'явилися сльози. Це була правда. Гірка, жорстока, але правда. Вона сама ніколи б не вирвалася з того світу.

Він повільно нахилився, і його губи торкнулися її. Це був не пристрасний поцілунок, а скоріше ніжний дотик, наповнений гіркотою і відчаєм. Він поцілував її обережно, ніби пробуючи на смак, а потім відсторонився.

— Тепер ти знаєш усе, — прошепотів він, дивлячись на її губи. — Чи ти все ще вважаєш мене монстром?