Розділ 1. Не той поверх, не той чоловік

Розділ 1. Не той поверх, не той чоловік

Єва вкотре поправила на плечі важку сумку, яка безжально відтягувала руку. Волосся, яке вона вранці поспіхом зібрала у тугий недбалий вузол, давно розтріпалося.

...В голові набатом стукали цифри боргів брата та нескінченні списки справ, які потрібно було вирішити ще вчора. Вона не помітила, як двері ліфта відчинилися на потрібному поверсі, і вилетіла в коридор, ледь не збиваючи з ніг прибиральницю.

— Вибачте! — кинула вона через плече, намагаючись водночас дістати з сумки папку, що вперто зачепилася за підкладку.

Дівчина завернула за ріг і... з усього розмаху врізалася у щось тверде. Папка вислизнула з пальців, розсипаючи папери по мармуровій підлозі, а сама вона ледь втрималася на ногах, відчайдушно намагаючись не впасти.

— Обережніше, — пролунав низький, оксамитовий голос, від якого по спині пробіг незрозумілий холодок.

Чиясь міцна рука перехопила її за лікоть, допомагаючи відновити рівновагу. Єва підняла голову і завмерла. Перед нею стояв чоловік, який, здавалося, випромінював небезпеку та впевненість у кожному русі. Бездоганний темно-синій костюм, дорогий годинник на зап’ясті та очі... холодні, проникливі, що зараз з нескриваною цікавістю вивчали її.

Він дивився на неї зверху вниз, і Єві стало нестерпно соромно за свій вигляд. Вона знала, що зараз виглядає жахливо: розпатлана, втомлена, без краплі макіяжу. Але вона не бачила того, що побачив він.

Марк на мить затримав дихання. Перед ним стояла дівчина, яка нагадувала дику лісову німфу, що випадково опинилася у скляному офісі. Великі зелені очі, обрамлені густими віями, дивилися злякано, але з викликом. Її природно пухкі губи, які вона зараз нервово прикусила, були яскравішими за будь-яку помаду. Навіть мішкуватий кардиган не міг приховати її тендітну фігуру та звабливі вигини, які мимоволі приковували погляд.

— Я... вибачте, я не хотіла... я просто дуже поспішаю, — пролепетала вона, намагаючись вивільнити руку.

Він не поспішав відпускати її лікоть. Його великий палець ледь помітно ковзнув по її шкірі, змушуючи Єву здригнутися.

— Поспіх — поганий союзник, — промовив він, ледь помітно посміхнувшись кутиками вуст. — Особливо, коли на кону щось важливе.

Він повільно нахилився, підняв з підлоги один із її листків і простягнув їй. Єва побачила на аркуші прізвище свого брата і суму боргу. Її серце пропустило удар.

— Це ваше? — запитав він, і в його погляді з’явилося щось нове. Щось схоже на мисливський азарт.

Єва різко вихопила папірець із його пальців, відчувши, як кінчики її нігтів випадково дряпнули його долоню. Вона очікувала роздратування, але чоловік лише примружився, не відводячи погляду від її обличчя.

— Так, моє. Дякую, — кинула вона, гарячково збираючи решту паперів.

— Прізвище Коваль, — промовив він повільно, ніби куштуючи це слово на смак. — Судячи з цифр, ваш родич або дуже азартна людина, або дуже нерозумна.

Єва заціпеніла, присівши навпочіпки прямо перед ним. Вона підняла на нього погляд, повний болю та гніву. — Це не ваша справа. Вибачте, мені треба йти до власника цього... закладу.

Чоловік видав короткий, сухий смішок, який більше нагадував рик. Він зробив крок назад, звільняючи їй шлях, але при цьому засунув руки в кишені штанів, що ще більше підкреслило його атлетичну статуру.

— Власник «цього закладу» не любить чекати, — кинув він їй у спину, коли вона вже майже бігла в бік приймальні. — Особливо тих, хто запізнюється на п’ятнадцять хвилин.

Єва не озирнулася. Її серце калатало десь у горлі. Вона влетіла до приймальні, де сувора секретарка зміряла її презирливим поглядом. — Я... мені призначено. Єва Коваль. До пана Вогняного.

Секретарка мовчки кивнула на масивні дубові двері. Єва глибоко вдихнула, намагаючись втихомирити тремтіння в руках, і відчинила їх.

Кабінет зустрів її пахом дорогого тютюну та шкіри. Величезне панорамне вікно за спиною масивного крісла заливало кімнату холодним світлом. Крісло було розгорнуте до вікна.

— Сідайте, Єво, — пролунав уже знайомий голос.

Крісло повільно розвернулося. Дівчина відчула, як ноги стають ватяними. За столом сидів той самий чоловік, з яким вона щойно зіткнулася в коридорі. Тільки тепер він не посміхався. Він дивився на неї так, ніби вона була під мікроскопом.

— Отже, — він зчепив пальці в замок і поклав їх на стіл. — Ви прийшли просити за брата. Але я не займаюся благодійністю.

Він повільно встав і почав обходити стіл, наближаючись до неї. Єва мимоволі втиснулася у крісло. Чоловік зупинився зовсім поруч, так що вона відчула аромат його парфумів — суміш дерева та полину.

— Ви сказали, що поспішаєте, — він нахилився до її обличчя, так близько, що вона бачила кожну золотисту цятку в його темних зіницях. — Тепер я весь ваш. Переконайте мене, чому я не повинен знищити життя вашого брата прямо зараз.

Єва важко ковтнула слину. Її очі наповнилися вологою, але вона вперто закинула голову, відкриваючи перед ним свою тонку шию, на якій шалено билася жилка.

— У мене немає грошей, — прошепотіла вона, відчуваючи, як його погляд зупиняється на її губах. — Але я зроблю все, що ви скажете. Тільки не чіпайте його.

Марк мовчав довгу хвилину, вивчаючи її тендітність, яка так дивно поєднувалася з пишними формами, що ледь вгадувалися під одягом.

— Все? — перепитав він, і в його голосі знову з'явився той самий «мисливський» відтінок. — Це дуже небезпечне слово, Скромнице. Ви готові грати з вогнем?

— Ви дуже вчасно сказали це «все», — промовив він, розглядаючи свої ідеально підстрижені нігті, а потім знову різко підняв погляд на неї. — У мене виникла невелика проблема. Моя попередня помічниця виявилася занадто... довгоязикою. А мені потрібна людина, яка вміє мовчати і яка повністю залежатиме від мене.

Єва відчула, як по шкірі пройшов мороз. — Я вмію мовчати, — ледь чутно відповіла вона.