Розділ №8

    Буря закінчилася , небо стало ясним. Але вечір дав про себе знати. Він повільно але впевнено фарбував небо в рожево-багряні кольори. Люди з жахом спостерігали за цим дійством. Емма повернулася до Роберта з Давидом та із тремтінням в голосі запитала. 
    — Де ми будемо ночувати цієї ночі ? 
    Роберт повернувся в її сторону та відповів. 
    — Я не знаю. — він глибоко вдихнув та продовжив. — Таке відчуття , що він знає кожен крок який ми робимо. 
    — Можливо… — Почав говорити Давид , але передумав та не завершив свою думку. 
    — Що ? — запитала Емма , подивившись на хлопця. 
    — Та просто це безглуздо. — відповів Давид. 
    — В нашій ситуації не буває безглуздих думок. — сказав Роберт. 
    — Просто я подумав , що цей маніяк закінчує на нас полювати тільки тоді , коли хтось з нас помирає , але це просто думка… — Коли ми були в лісі я помітив якесь занадто велике дерево. Тільки зараз я зрозумів , що це був будиночок на дереві ! 
    — Можливо ми могли б заночувати там. — запропонував Роберт. 
    — Можна спробувати. — сказала Емма.
    — Якщо ми хочемо дійти туди до темноти то нам потрібно поквапитися. — сказав Давид , підходячи до дверей які вели на вулицю. 
    Емма та Роберт та попрямували за Давидом , який вже вийшов з магазину. Люди попрямували в сторону хащів лісу. 
    За всю дорогу Роберт був якийсь пригнічений. Його погляд опущений в низ. Але інші не звернули на це увагу. Вони почали прискорювати свій крок , щоб встигнути дійти до того місця до заходу сонця. 
    Через пару хвилин люди дійшли до як їм здавалося хащів живоплоду. Вони пройшли в середину та натрапивши на знайому їм стежку , вони звернули на неї  почали йти почали йти до того самого дерева. За кілька хвилин Давид зупинився та вигукнув. 
    — Гей , дивіться ось він. 
    Роберт з Еммою теж зупинилися та підняли голову вверх. Через те , що вже було доволі темно будиночок не було видно повністю , але він виднівся на великому дереві старої осики. 
    Давид почав обходити дерево , щоб побачити як дістатися до цієї будівлі. Він обійшов його майже на половину , коли нарешті побачив східці наверх. Він обернувся до Емми з Робертом та крикнув їм. 
    — Я знайшов! 
    Вони підійшли до нього та подивилися на цю драбину. Вона була трохи вбита часом , але була доволі міцна , щоб по ній піднятися. Давид вирішив йти першим. Він легко піднявся на терасу яка була навколо будиночка. Він показав іншим , що можна підійматися. Роберт з Еммою піднялися до нього та стали біля Давида. 
    Сам будиночок теж був доволі старим , колись він був пофарбований в темно коричневий колір , але зараз шматки фарби тріскалися та розліталися на вітрові. Напевно це був будиночок дітей з села , які жили там до того як село вимерло. 
    Давид підійшов до будиночка та відчинив двері , вони зі скрипом відчинилися та люди пройшли в середину. 
    Сам будиночок будиночок був доволі просторим , як для будиночка на дереві. В середині було два вікна , три стільчики , пару ковдр , не великий столик. У лівому кутку лежала мотузка. Люди підійшли ближче та побачили , що на столі стояло дві свічки та сірники. 
    Вони замкнули двері та сіли на стільчики. Пройшов деякий час на дворі стало зовсім темно , паніка почала наростати. Емма глибоко вдихнула  та сказала. 
    — А у вас є сімʼя ? — її голос звучав тихо. Вона явно хотіла розрядити обстановку. 
    — У мене ні , тільки кіт. — відповів Давид. 
    — У мене теж не має, але я дуже хотіла… — сказала Емма. — А у тебе , Роберте ? 
    Роберт повернув голову в сторону та вдихнув. 
    — Була. Була дружина та донька , але вони розбилися в автокатастрофі рік назад. 
    — Вибач я не хотіла сипати тобі сіль на рани… — сказала Емма. 
    — Нічого. Я вже пережив це. — відповів Роберт. 
    — Треба поспати. Якщо щось почуєте та зразу будіть всіх. — сказав Давид. 
    Роберт з Еммою кивнули. Люди почали брати собі ковдри та понакривалися ними. Всі заснули як вбиті, тому що втомилися від всього цього. 
    В думках Давида  промайнуло : «Якщо він буде підніматися по сходам то ми маємо почути це ». А далі він заснув.