Розділ №7

Піднявся сильний вітер. Крони дерев гнулися так сильно , було відчуття , що вони зараз зламаються. Але люди не звертали на це уваги. Вони йшли по напів розбитій дорозі та дивилися в далечінь хащів лісу. Вони не помічали ні ям ні каміння. Всі втомилися від цих смертей. Це було дуже важко витримати. Сльози котилися по щоках Емми , чоловіки намагалися стримуватися , але по їх очах було видно , що вони вже на межі зриву. 
Люди все ближче підходили до будівлі де знаходився магазин. Каплі води почали падати на одяг людей , на дерева , будинки та на все інше. Давид підняв голову вверх і побачив , що небо перетворилося на скупчення темних хмар. 
Спалах світла розрізав хмари , гучний грім перериває тишину. 
— Зараз почнеться  гроза — повертаючись до інших , сказав Роберт. 
— Та це зрозуміло. Треба йти швидше. — відповів Давид. 
Емма подивилася на своїх компаньйонів та нервово кивнула . 
Люди почали йти швидше і нарешті вони дійшли до магазину. Вони пройшли в середину і замкнули за собою двері.  
Емма голосно вдихнула та сіла на стілець який стояв біля каси. Вона відвела погляд від дверей на самий дальній куток приміщення. Жінка помітила там застарілу павутину яка звисала зі стелі , вона трохи погойдувалася через потік повітря із розбитого вікна.  Жінка поводила поглядом по затемненій стіні та помітила невеличку поличку на якій лежав не великий блокнот з ручкою. 
—  Гляньте , там щось є ! — вигукнула вона. В її очах зʼявився блиск , вона як загорілася зсередини та підскочила зі стільця. 
— Що там ? — запитав Роберт. 
Давид з Робертом попрямували за Еммою. Вона ж в свою чергу підійшла до полички , взяла блокнот в руки та здула з нього великий шар пилу. В цей час чоловіки вже підійшли до неї та стали за її спиною. Емма відкрила на вигляд стару палітурку записника та почала читати вміст в голос. 
06.09.2021. 

Ми не знаємо чи хтось це читає , але напевно ми вже мертві. З самого початку нас було восьмеро , але зараз нас залишилося тільки троє. Цей монстр забрав життя пʼятьох наших. Він виходив уночі та наздоганяв одного з нас. Зараз ми плануємо піти в його будинок на кінці вулиці. Якщо ми повернемся , то напишу як це пройшло.

07.09.2021.

Ми повернулися , але не всі… Але спершу розповім , як це пройшло: Ми прийшли туди там був нестерпний сморід , неначе тіла гнили прямо в будинку. Ми тишком-нишком пройшли далі , як ми думали це була колись вітальня. Але коли ми туди зайшли побачили два ряди полиць з банками , а в них частини тіла людей ноги , руки , внутрішні органи , мізки. Та саме жахливе… там в самих великих банках були голови людей а в останніх пʼяти банках були голови наших нових знайомих… Цей монстр чортовий канібал ! Він закатує в банки частини тіл людей. Ми зойкнули та затулили рот руками ,  щоб не закричати. Через пару хвилин ми прийшли до тями та попрямували далі. Ми підійшли до сходів на другий поверх , подивилися в гору та впевнилися , що там нікого немає. Ми почали тихо підніматися по східцям , але це бісове дерево під ногами почало  скрипіти. Ми почали подумки молитися , щоб цього створіння не було в будинку. Разом з цими звуками ми піднялися на верх. На другому поверсі було дві кімнати ми зайшли в одну із них ти побачили ліжко застелене чорною постіллю. Воно точно не виглядало старомодно а доволі сучасним  та новим. Тим не було нічого крім ліжка та завішених вікон чорними шторами. Ми вийшли з цієї кімнати та попрямували в сторону інших дверей. Я підійшов до них та намагався їх відчинити , але вони були замкнені. Я повернувся до інших , вони зрозуміли все з першого погляду. Ми перекинулися парою тихих слів ти вирішили йти назад. Ми почали спускатися , ця бісова підлога знову почала видавати ці звуки. МИ спустилися та підійшли да вхідних дверей , але вони були замкнені , ми почали панікувати , я шарпав ручку дверей , але вона не відчинялася. І тут ми почули звуки східці … Не встигли ми обернутися як ця тварюка була вже в метрі біля на. Шарлота яка встигла обернутися,стояла останньою і ця бісова істота встромила ніж їй прямо в груди. Ми закричали. Я почав шарпати ручку ще сильніше на цей раз вона піддалася і ми вибігли. І прибігли в магазин. А тепер ми пишемо це. Ми надіємося переночувати на фермі. Якщо ми більше не напишемо то ми померли.

Джон Ансворт.

— Так значить ми не перші. — сказала Емма. 
— Виходить , що так … — відповів Давид. 
Емма поклала блокнот на місце. 
— Якщо ми не останні то це знадобиться іншим… — сказала Емма. 
— Ти серйозно ? — здивовано вигукнув Роберт. — Нам би самим вижити , а ти думаєш про «інших»? 
— Роберте , досить. — обурився Давид. — Зараз  головне - пережити ніч ! 
Емма закотила очі та відвела погляд від Роберти. В своїх думках вона думала :  «Якщо ми не зможемо вижити то потрібно подбати про те , щоб хтось зміг … »
Люди підійшли до вікна та стали дивитися на крони дерев які височіли на небосхилі.