Розділ №6

    Сонце перекотилося через небосхил. Рожеві кольори на небі почали не квапливо змінюватися   на темні.  Промені сонця які раніше падали на дерева та дахи будинків потухли.  Сонце змінилося місяцем. 
    Давид Воттс відкрив очі , чоловік встав та почав будити інших. Всі люди прокинулися та посідали в коло. Запала тиша , всі сиділи мовчки вслухаючись в кожен найменший звук. Коли пройшло менше години Ліза Ебботт тихим та не впевненим тоном сказала. 
    —  Друзі , ми вже багато часу знайомі, а так і не знаємо історії один одного. Може, трохи розповімо про себе ? — в її голосі чулося тремтіння та невпевненість. 
    — Я з вашого дозволу почну перший. — трохи не впевнено сказав Роберт Каррі. — Мені тридцять чотири роки. Я працював ветеринаром - хірургом у місцевій ветеринарній лікарні свого міста. Я на мою думку був був хорошим лікарем. Але в нашій клініці зменшилося фінансування та я попав під скорочення персоналу. Це сталося за місяць до того як я опинився тут. Коли мене звільнили в мене не було грошей заплатити за оренду квартири. Та за декілька днів до сплати я опинився тут. Ось і все. 
    Він тяжко видихнув та замовк. Після нього за годинниковою стрілкою почала говорити Ліза. 
    — А мені тридцять шість років. Я працювала медсестрою у госпіталі. Я пропрацювала там три роки , до поки не зробила фатальну помилку. — сльоза прокотилася по її щоці. Вона на секунду  замовкла , але потім продовжила. — Я була на операції та допомагала хірургу. Я мала ввести пробну дозу анастезії молодій дівчині у якої була операція на печінці. Я чомусь подумала , що вже вводила пробну дозу та ввела цілий шприц… У дівчини виявилася алергія на компоненти в препараті та вона померла менше ніж за хвилину. Сімʼя дівчини подала на мене в суд та виграла його. Я мала виплатити їм більше пів мільйона доларів, я залізла в борги та кредити , щоб виплатити цю суму. За тиждень після виплачування коштів я опинилася тут з вами. 
    Вона заплакала. Емма обійняла її та продовжила. 
    — А мені , друзі , тридцять три роки . Я рік працювала нянею у однієї заможної родини. У них було двоє дітей , хлопчик восьми років та дівчинка двох. У них було дві няні я та ще одна панночка. Я наглядала за хлопчиком , а інша дівчина за дівчинкою. Цілий рік я працювала і все було добре , але одного дня… 
    Жінка на пару секунд замовкла , але потім із тремтінням у голосі вона продовжила. 
    — Одного дня ми з дітьми та іншою нянею гралися на задньому дворі дому. Інша няня вийшла нам за кавою , а я наглядала за дітьми. Дівчинка впала , а я підбігла до неї , щоб підняти та обрусила коліна. Коли я підняла та обтрусила її я повернула голову , щоб подивитися де хлопчик. Але я його не побачила тоді вже підійшла інша няня і запитала де дитина.  Я потисла плечима та побігла його шукати , але було вже пізно. Я побачила як він вибіг на дорогу… Там їхав грузовик та… Я не встигла його зупинити. 
    Гіркі сльози покотилися по її щокам. Ліза почала її заспокоїти та жінка замовкла. Давити покашляв та сказав. 
    — Мені  тридцять один рік. Я працював у одній фірмі в офісі. Я був бухгалтером у мого начальника. Я працював там не довго майже три місяці , але за цей час знайшов багато друзів у колективі. Але одного разу я був один у офісі, я почув звук розбиття скла. Я побачив як у приміщення зайшло пʼятеро людей у масках які закривали лице. У мене сталася панічна атака яка змусила мене заціпеніти та я не зміг нічого зробити. Я забився під стіл та втратив свідомість. Отямився у лікарні де мене почали допитувати. Бос подивився відео з камер спостереження де було видно , що я просто нічого не зробив та мене звільнили. Так все і було. 
    Він замовк та відвів погляд в сторону. 
    — Тепер ми хоть щось знаємо один про одного. — сказав Роберт. 
    — Так. — сказала Емма. 
    Так вони просиділи майже дві години в тишині не сказавши ні слова. У голові Давида промайнула думка « Вже точно біле ніч перша година ночі , але чому він навіть не подав ні звуку. ». Він почав вслухатися в звуки які можна було почути навколо будівлі. Але через сильну втому у суглобах він швидко заснув. 
    Проміння сонця які проникли через забите вікно впали на очі чоловіка. Давид прокинувся , він потягнувся та оглянув кімнату. В ній так само сиділо четверо людей. У всіх на лицях було вагання. 
    — Чому нічого не відбулося ? — запитав Роберт. 
    — А ти хотів , щоб щось сталося ? — нервово запитала Емма. 
    — Звісно ні. Але це просто дивно. Кожну ніч він вбиває когось з нас а сьогодні ні. — відповів Роберт. 
    — Так це дивно. — задумливо сказав Давид. 
    — Можливо він просто не зміг нас знайти ? — запитала Ліза 
    — Можливо. — відповів Роберт. — Я думаю якщо вже день то нам потрібно піти в магазин та знайти щось поїсти, бо я вже трохи зголоднів. 
    — Так , я теж вже зголодніла. — відповіла Емма. 
    Люди почали підніматися та йти до виходу з будинку. Ліза йшла першою.  Вона підійшла до виходу та відчула під ногами щось слизьке , але вона не надала цьому великого значення. Вона відімкнула двері та не великий крок в перед. Її черевики поїхали на цій слизькій масі та вона полетіла в перед прямо на вулицю. І тут почулося механічне закриття великих зубців. Емма затулила рот рукою , щоб не закричати. Тіло Лізи лежало на землі а з під її тіла виднівся великий капкан. Вона впала на нього прямо грудною кліткою тому це падіння було смертельним для неї. Емма заплакала. Люди вийшли з будівлі оминувши тіло жінки. 
    — Ось чому він не вбив нас цієї ночі. Він готував пастку! — сказав Роберт витираючи піт з лоба. 
    — Бідна Ліза. Така жорстока смерть. — плачучи сказала Емма. 
    — Нам потрібно йти. — сказав Роберт , заспокоюючи Емму. 
    Люди піднялися та направилися в сторону магазину.