Так мало статися

— Де тебе носило? — гаркнув Плач, щойно Ероліела з’явилася перед ним.

    — За мною гнався архангел, — відповіла вона, низько схиливши голову. — Довелося зробити великий гак, щоб дістатися порталу. Прошу пробачення за затримку…

    — Ну і як? — Плач примружився. — Він не наздогнав тебе?

    Він дивився на неї з підозрою, але прямо нічого не сказав.

    — Ні, — тихо мовила Ероліела. — Я встигла сховатися… провела ніч у схованці, а... — Вона затнулась, шукаючи потрібні слова, — …а тоді одразу рушила до тебе, мій господарю.

    — Гаразд, — Плач повернувся до трону. — Збирай нове військо. Цього разу ми їх доб’ємо. Підете двома групами. Першу відправиш завтра — Маркулус піде на чолі. Він засидівся на Демоніті, хай розімне кістки. А ти залишишся тут із другою частиною й виступиш увечері.

    — Так, мій господарю.

    — Іди.

    Ероліела мовчки розвернулася й пішла. А Плач залишився сам.

    Він повільно опустився на коліна. Закрив обличчя долонями… і дихнув у них, наче вкладаючи подих у щось святе.
    А потім розкрив руки перед собою, як книгу — і долоні злились в одне ціле, ставши темними, як космос без зірок.

    — Темрява мати, я зробив усе, як ти просила, — прошепотів Плач, зосереджено і з гордістю.

    Темрява відповідала до нього.

    — Ти добре справився, сину мій. Я пишаюсь тобою.

    На ранок Маркулус — полководець багряної армії — провів свою частину військ крізь портал. Його клинок вже палав від нетерпіння.

    А Ероліела чекала… Чекала своєї черги.

    Але в її свідомість уже заповзла тріщина. Сумнів, як ніж, повільно розрізав вірність. Її серце жадало одного — Зруйнувати портал.

    Тим часом Коханіель стояв перед Владаруїлом у тронній залі, опустивши очі. Повітря навколо тріщало від невисловлених слів.

    — Що з тобою сталося, Коханіелю?

    — Я не розумію, про що ти, — відповів той, хоча чудово все розумів.
    Його розум був сповнений спокусливого погляду Ероліели. Вона оселилася в ньому, як шепіт у вітрі. І серце вже не належало небесам.

    — Ти пішов з поля бою, — Владаруїл промовив це стиха, але в його голосі пульсувала лють.

    — Я погнався за демоницею, — відмахнувся Коханіель, уникаючи погляду.

    — Ходять чутки, — Владаруїл наблизився до нього, — що ви разом із нею покинули поле. Ти маєш що сказати, Коханіелю? Тільки не бреши. Мені буде дуже неприємно, якщо ти приховаєш від мене правду.  — Він обійняв Коханіеля за плече, як завжди — наче не командир, а батько. — Ти ж мій перший. Я люблю тебе, Коханіелю. Якщо тобі є що сказати — кажи. Я все зрозумію.

    Коханіель зітхнув. Губи тремтіли.

    — Я… є, — почав він. — Але я...

    Та не встиг закінчити.

    — Володарю! — до зали вбіг Драгоніель. — Нові війська прямують до наших земель.

    Владаруїл опустив плечі. У його голосі вперше прозвучав розпач.

    — Скільки їх ще буде?.. — прошепотів він. — Гаразд. Розмову продовжимо пізніше.

    Його очі ще мить дивилися на Коханіеля, мовби чекали зізнання. Але архангел уже мовчав.

    — Я розраховую на тебе, — сказав Владаруїл, стиха і щиро.

    Коханіель зібрав останнє військо. Їх було мало — але вони вийшли назустріч Маркулусу та його пекельній армії.

    Бій був запеклий, небо було чорним, а земля — багряною від крові. І вони перемогли. Розбили Маркулуса. Але якою ціною… Залишилось троє архангелів: Коханіель, Владаруїл і Драгоніель. І трохи більше двох сотень ангелів. Їхній рід було майже знищено. Наступної битви… вони не витримають.

    Ероліела ступила у портал — попереду неї багряним потоком линула армія демонів, готова остаточно знищити ангельський рід. Але кохання до Коханіеля обпалювало її розум. І щойно її ступня торкнулася землі Райліни — вона зруйнувала портал.

    Тріщина світла розірвала повітря. Прохід зник.

    Демони побачили зраду. Їхні очі спалахнули вогнем. Мечі загорілись у відповідь, і вони, ревучи, кинулися за нею.

    Ероліела бігла. Два дні й дві ночі. Вони наздоганяли, відпочивали, піднімалися знову — голодні помсти. Земля горіла під їхніми ногами.

    І тоді, серед зелених пагорбів, Коханіель побачив її. Тіло її тряслося від виснаження, а за спиною — багряна хвиля ненависті.

    Він не зрозумів, що сталося. Але ангелам за спиною нічого не потрібно було пояснювати: вони підняли мечі.

    І саме вона стала б їхньою першою ціллю.

    Коханіель глянув на зірку, що обігрівала Райліну. І зірка, мов жива, побачила його сльозу. У ту мить його очі запалали золотом. Білі крила вкрились візерунками зі світла, й одним змахом він опинився поруч з нею. Так швидко, що сам ледь повірив у це.

    — Не чіпайте її! — вигукнув він, коли ангели вже здіймали зброю.

    Вони зупинилися. І перекинули свою лють на демонів, які гналися за нею.

    Земля знову напиталась кров’ю — золотою і чорною. Демони знову впали. Але ангелів залишилось менше сотні. І всі вони тепер дивились на заборонену пару.

    — А тепер — вона, — з холодом у голосі мовив Метриїл.

    — Ні, Метриїле. Вона — під моїм захистом, — твердо сказав Коханіель.

    — Ти не розумієш, брате? Нам кінець. А ти стоїш на боці демониці?

    — Я зруйнувала портал, — втрутилася Ероліела, — вам більше нічого не загрожує.

    — А що заважає вам відкрити новий? — суворо спитав Метриїл.

    — Те, що новий портал може відкрити лише архідемон. Але для цього потрібна душа іншого архідемона. А більше їх… не залишилось.

    — Моя ж ти… лялечка, — прошепотів Коханіель, і в ту ж мить його губи зустріли її. Він палко поцілував її на очах у всіх. Солдати зітхнули — не від ніжності, а від шоку. Для ангелів це було табу.

    — Пробач, брате, — озвався Метриїл, — але ми повинні вас доставити до Владаруїла. Нехай він вирішить, що з вами робити.