Перша спокуса

У системі жовтого карлика кружляли дві заселені планети — вони танцювали навколо свого світила, мов двоє коханців, що ніколи не з’єднаються.

    Райліна, віддаленіша від сонця, була живим полотном краси. Її омивав лазуровий океан, що займав майже половину поверхні. Суцільний материк, неподілений ні на континенти, ні на ізольовані острови, був укритий пишними лісами — п’ятнадцять відсотків його площі ховалися в тіні дерев.
    Між ними розкинулись зелені луги, безкраї поля, повільні ріки й тремтливі болота. Це був справжній рай — дихання самої гармонії.

    Демоніта — ближча до зірки — не мала життя на поверхні. Все її існування вирувало всередині, в надрах. Під товщею каменю лежав інший світ: нескінченні печери, лабіринти, зали, вирубані часом і волею.
    Протягом тисячоліть демони, під жорстким правлінням архідемона на ім’я Плач, збудували там темну, величну імперію — підземну цивілізацію, зіткану з вогню, сили й покори.

    Але навіть у темряві колись закінчується простір.

    Коли надра Демоніти почали задихатися від перенаселення, Плач створив портал. Через нього перші загони демонів прорвалися на Райліну — не для війни, а для колонізації.

    Він не знав, що вона вже заселена.

    Якщо спершу його метою було лише розширення імперії, то тепер — в його жилах заграв азарт. Це вже не було завоювання. Це була гра.

    Коли він дізнався, що його демонів розгромили, не лютував. Навпаки — на блідому обличчі розпустилася зловісна усмішка, така, що в камені потріскались би стіни.

    Це стало особистим.

    Дві проблеми — перенаселення і порожнеча в грудях — нарешті отримали спільне рішення. Бо життя без Стражди, його єдиної, його любові, було нестерпним.
    Він згадував, як вони торкались одне одного вечорами — не тільки тілами, а й душами. Як він проникав у глибини її настрою, а вона з ніжністю, майже священною, плекала його темну насолоду.

    Він не мав права знову кохати. Але мав право — грати.

    Плач підвівся з трону. Його голос — глухий, хрипкий, ніби виривався з розпеченого кратера.

    — Ероліело… Ти готова увійти в нову еру буття?

    Вона опустила голову в пошані. Її голос був оксамитовим, але відлунював болем.

    — Так, мій господарю.

    Він протягнув руку, грубу, масивну — долоня, в якій могла вміститися її голова. Пальцями торкнувся підборіддя, повільно, як той, хто тримає іграшку зі скла. Підняв її обличчя — очі Ероліели тремтіли. Темні, як ніч після падіння зірки.

    — Ти підеш на Райліну. Влаштуєш кріплення в печерах. Замаскуєш його. Гра почалась. Іди.

    Плач опустився на трон, вирубаний із живої підземної скелі, і замовк. У його думках клекотіли зловісні плани, в яких кожна фігура вже стояла на шахівниці.

    Так і сталося.

    Ероліела закріпилася на заході, де землі вже були отруєні багряною присутністю демонів. Глибоко під землею, у прихованих печерах, тягнувся портал — канал, через який демони проникали на Райліну, поповнюючи ряди війська, що невпинно рідшали в запеклих боях із ангелами.

    Одна з таких сутичок і стала поворотом цієї історії.

    Ангели й демони зійшлися в битві, в якій сама земля дрижала, приймаючи ріки крові — золотої й чорної. І саме тоді Коханіель побачив її.

    Вона вислизала з поля бою, мов тінь, мов полум’я, що гасне вітром. Її постать — Ероліела. Він кинувся вслід за нею, залишивши свої ряди. 

    Вони бігли через сад — прекрасний, густий, мов забутий рай. Важкий аромат стиглих плодів наповнював повітря, мов запрошення. Фрукти наливалися присутністю світила, і промені лагідно ковзали по блискучому листю, пестячи його, як дотик коханця.

    Ероліела бігла, не озираючись. Її довге чорне волосся маяло за плечима, наче тінь її пристрасті. Але скільки б не несла її спокуса — від архангела не втекти.

    Коханіель наздогнав її. Рухом, точним і стрімким, поставив підніжку — і вона впала, немов квітка, вирвана з гілки.

    Опинившись на землі, Ероліела підвела погляд. Її очі, бездонно-чорні, зловили його. Погляд — повний виклику, спокуси і болю. У цій миті не було війни — було лише напружене дихання між ними.

    Меч Коханіеля вже розсік повітря, цілуючи його електрикою, готуючись упасти на її груди і пробити її багряну шкіру. Але зупинився. Замер у півруху.

    Його очі ковзнули по відкритій шкірі, по вигинах тіла, по тих вустах, що тремтіли не від страху, а від бажання бути знищеною — або захопленою.

    — Чого чекаєш, ангеле? Вбий мене, — прошепотіла Ероліела, і її голос був, мов м’яке лезо. Вона прикусила нижню губу — навмисно, повільно, — і цей рух, здавалося, струсонув його всього.

    Коханіель стояв, стискаючи руків’я меча.

    — Я архангел, — прошепотів він. Коротко. Наче згадував, хто він є.

    Але очі його вже не дивилися на поле бою. Вони плавали між її поглядом і губами, спинялися на її диханні. Серце билося не в ритмі наказу — в ритмі пориву.

    Меч досі лежав на її грудях. Але сила в руках танула. Він не міг ударити. Щось у його грудях повстало проти волі. Не логіка. Не наказ. А жива, заборонена жага.

    Вона голими руками схопилася за лезо, що торкалося її грудей. Меч уже погас — здавалося, сам змирився з тим, що цього дня більше ніхто не помре. Вона притисла його ще сильніше до себе, ніби знущалась із власного болю.

    — Та хоч хто б ти не був… Давай! — прошипіла вона, і голос її був гарячим, як розпечене каміння. — Пробий мої груди. Я бачу, ти цього хочеш. Або ж… я помиляюсь? Може, ти хочеш зовсім не цього. Можливо… ти хочеш мене?

    Коханіель здригнувся. Його дихання збилось, погляд — тремтів.
    — Я… Я… — промовив він, наче вперше почув звук власного голосу. Він відвів очі, і його щоки, звично суворі, спалахнули рум’янцем.

    Ероліела повільно відвела меч від своїх грудей. На її долонях уже блищала кров — густа, чорна, як ніч без зірок. Вона текла тонкою лінією вниз, по передпліччю, мов слід забороненого дотику.