Війна світів

Попередження про авторське право:
Усі права захищено. Цей текст є інтелектуальною власністю автора. Будь-яке копіювання, відтворення, поширення, переклад або використання фрагментів без письмового дозволу автора заборонене та є порушенням Закону України «Про авторське право і суміжні права», а також міжнародного законодавства. Порушення авторських прав тягне за собою цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Коли найперший архангел Владаруїл дізнався, що на заході оселилися створіння, яких тут не повинно було бути, щось темне схопило його за серце. Лють прорвалася крізь оболонку світла й розтрощила внутрішній спокій.

    — Хто б там не оселився — я знищу їх! — гримнув він у тронній залі, і мармур затремтів. — Драгоніелю! Я хочу бачити Коханіеля. Негайно!

    Драгоніель — тінь і вірна рука Владаруїла. Завжди поруч, завжди слухняний.

    Коханіель, другий архангел за рангом, командувач армії. На Райліні не знали війни, та мечі ангелів ніколи не були забуті.

    — Слухаю тебе, найсвітліший, — мовив Коханіель, коли з'явився у залі, все ще обвієний вітром із крил.

    — Збирай військо й рушай на захід. До нашого світу проникли чужинці. Вони отруюють Райліну багряною нечистю. Я хочу, щоб ти знищив їх.

    — Найперший з усіх… — Коханіель ступив ближче, в його голосі звучала не сміливість, а совість. — Можливо, варто спершу дізнатися, хто вони, звідки прийшли… і головне — навіщо? Можливо, вони шукають порятунку. Можливо, ми можемо допомогти.

    — Ні! — гаркнув Владаруїл, різко, нетерпляче. — Багряна сила — від темряви. Знищ їх. Це — моє останнє слово.

    — Слухаюсь, — схилив голову Коханіель. Тінь лягла на світло його очей.

    Тисяча крил здійнялася в небо. Коханіель повів військо на захід.

    Коли демони побачили наближення ангельського війська, не втекли. Вони ступили вперед — у лаві, мов хвиля із жару й вогню.

    Ангели оголили мечі. Їхні хвилясті леза тріпотіли від магічного блиску, покриваючись електричним сяйвом — синім, мов блискавка, що падає з оскаженілого неба.

    Демони відповідали полум’ям. Їхні прямі клинки палали, наче жарини, вирвані з надр. Повітря між двома арміями наче стиснулося — тремке, напружене, передгрозове.

    І тоді — вибухнула битва.

    Метал різав плоть.
    Кров — чорна, густа, як мастило, змішувалася із золотою, прозорішою за мед.

    Коханіель ішов попереду, мов шторм. Його меч світився біло-синім полум’ям, і кожен розмах лишав після себе шлейф світла. Демони падали — один за одним, десятки, сотні. Але й ангели гинули. Їхні крила валились у пил, немов згорілі вітрила.

    Ніч поглинула поле бою, і битва тривала до перших тіней ранку. І коли все стихло — демони лежали мертвими. Всі до одного.

    Коли Коханіель повернувся на схід, він ішов мовчки. На крилах засохла кров. В очах — порожнеча.

    — Найсвітліший, ми перемогли, — сказав він, ступивши в тронну залу. Голос його був низький, утомлений.

    — Я задоволений, — мовив Владаруїл, і усмішка на обличчі була світла, майже людська. — Ти добре попрацював. Ви всі молодці. Я пишаюсь вами.

    Він звернувся до півтори сотні ангелів, які вижили. Їхні очі були темні. Їхні крила — обпалені.

    — Тепер ідіть. Омийте тіла. А ти, Коханіелю, залишайся.

    — Слухаю, найсвітліший.

    Владаруїл підійшов ближче, поклав руку йому на плече — важко, мов покладав тягар.

    — Розкажи. Хто вони?

    — Вони… схожі на нас, — тихо відповів Коханіель. — Тільки — волосся в них чорне. Не просто темне — а чорне, як сонячне затемнення. Очі теж чорні, без відблиску, як колодязь, з якого не видно дна. Шкіра — темно-багряна, як свіжа, людська кров на снігу, яку ми бачили на далеких планетах.
    Мечі в них — прямі, вогняні. Полум’я не палало — воно лизало метал, мов коханка.
    Серед них були жінки. Їхні тіла — як вирізьблені з міді, очі — хижі, але сумні.
    Всі вони мали роги. У жінок — маленькі, спіральні, ніби народжені для прикраси. У чоловіків — такі самі, тільки більші. Втричі. Могутні, мов частина шолома.

    Владаруїл слухав. Не перебивав. Обличчя його залишалось кам’яним, але в очах промайнуло дещо — знайомість. Пророцтво.

    — Мені снився сон, — прошепотів він. — І в ньому були вони. Завжди. Ти дізнався, як вони потрапили до Райліни?

    — Найсвітліший… ні.

    — Це не кінець. — Владаруїл сів на трон. Повільно. Мов старий. — Іди.

    Коханіель мовчки покинув тронну залу.

    Плач — єдиний архідемон серед демонів, єдина потвора у їхньому світі. Його кохання, Стражда, померла, народжуючи тисячного демона, і з того часу він залишився один. Ніхто не міг зайняти її місце — навіть Ероліела, яку він посадив поруч на трон, щоб вона втілювала його волю.

    Ероліела — королева демонів, що жадала палкого кохання, такого, яке Плач не міг дати. Фізично — неможливо. Взяти це кохання від когось іншого їй було заборонено: ні одна істота не насмілювалася зрадити архідемона, бо кара за зраду падала блискавично, безжально.

    Архідемони — істоти з особливим призначенням: для статевого акту їм потрібен архідемон протилежної статі. Ероліела була найспокусливішою з усіх — її багряна шкіра виблискувала, немов полум’я в темряві. Чорні очі, бездонні, мов дві безодні, притягували і водночас лякали, немов закликали загубитись у власній тіні.

    Пухкі губи, що ніби шепотіли: «Візьми мене...», манили непереборною спокусою. Чорне, блискуче волосся спадало хвилею, відливаючи вогняними відблисками. Там, де починався її розкішний чуб, виростали два маленькі конусоподібні роги — спіральні, рівні, по три сантиметри довжиною, ніби символи її таємничої сили.

    Одяг — чорна шкіра, що ледь прикривала тіло, залишаючи відкритим живіт, де проглядалися тендітні м’язи преса — спокуса і сила водночас. В її вухах звисали сережки у вигляді півмісяця із зіркою посередині.