Війна світів

Коли найперший архангел Владаруїл дізнався, що на заході оселилися створіння, яких тут не повинно було бути, щось темне схопило його за серце. Лють прорвалася крізь оболонку світла й розтрощила внутрішній спокій.

    — Хто б там не оселився — я знищу їх! — гримнув він у тронній залі, і мармур затремтів. — Драгоніелю! Я хочу бачити Коханіеля. Негайно!

    Драгоніель — тінь і вірна рука Владаруїла. Завжди поруч, завжди слухняний.

    Коханіель, другий архангел за рангом, командувач армії. На Райліні не знали війни, та мечі ангелів ніколи не були забуті.

    — Слухаю тебе, найсвітліший, — мовив Коханіель, коли з'явився у залі, все ще обвієний вітром із крил.

    — Збирай військо й рушай на захід. До нашого світу проникли чужинці. Вони отруюють Райліну багряною нечистю. Я хочу, щоб ти знищив їх.

    — Найперший з усіх… — Коханіель ступив ближче, в його голосі звучала не сміливість, а совість. — Можливо, варто спершу дізнатися, хто вони, звідки прийшли… і головне — навіщо? Можливо, вони шукають порятунку. Можливо, ми можемо допомогти.

    — Ні! — гаркнув Владаруїл, різко, нетерпляче. — Багряна сила — від темряви. Знищ їх. Це — моє останнє слово.

    — Слухаюсь, — схилив голову Коханіель. Тінь лягла на світло його очей.

    Тисяча крил здійнялася в небо. Коханіель повів військо на захід.

    Коли демони побачили наближення ангельського війська, не втекли. Вони ступили вперед — у лаві, мов хвиля із жару й вогню.

    Ангели оголили мечі. Їхні хвилясті леза тріпотіли від магічного блиску, покриваючись електричним сяйвом — синім, мов блискавка, що падає з оскаженілого неба.

    Демони відповідали полум’ям. Їхні прямі клинки палали, наче жарини, вирвані з надр. Повітря між двома арміями наче стиснулося — тремке, напружене, передгрозове.

    І тоді — вибухнула битва.

    Метал різав плоть.
    Кров — чорна, густа, як мастило, змішувалася із золотою, прозорішою за мед.

    Коханіель ішов попереду, мов шторм. Його меч світився біло-синім полум’ям, і кожен розмах лишав після себе шлейф світла. Демони падали — один за одним, десятки, сотні. Але й ангели гинули. Їхні крила валились у пил, немов згорілі вітрила.

    Ніч поглинула поле бою, і битва тривала до перших тіней ранку. І коли все стихло — демони лежали мертвими. Всі до одного.

    Коли Коханіель повернувся на схід, він ішов мовчки. На крилах засохла кров. В очах — порожнеча.

    — Найсвітліший, ми перемогли, — сказав він, ступивши в тронну залу. Голос його був низький, утомлений.

    — Я задоволений, — мовив Владаруїл, і усмішка на обличчі була світла, майже людська. — Ти добре попрацював. Ви всі молодці. Я пишаюсь вами.

    Він звернувся до півтори сотні ангелів, які вижили. Їхні очі були темні. Їхні крила — обпалені.

    — Тепер ідіть. Омийте тіла. А ти, Коханіелю, залишайся.

    — Слухаю, найсвітліший.

    Владаруїл підійшов ближче, поклав руку йому на плече — важко, мов покладав тягар.

    — Розкажи. Хто вони?

    — Вони… схожі на нас, — тихо відповів Коханіель. — Тільки — волосся в них чорне. Не просто темне — а чорне, як сонячне затемнення. Очі теж чорні, без відблиску, як колодязь, з якого не видно дна. Шкіра — темно-багряна, як свіжа, людська кров на снігу, яку ми бачили на далеких планетах.
    Мечі в них — прямі, вогняні. Полум’я не палало — воно лизало метал, мов коханка.
    Серед них були жінки. Їхні тіла — як вирізьблені з міді, очі — хижі, але сумні.
    Всі вони мали роги. У жінок — маленькі, спіральні, ніби народжені для прикраси. У чоловіків — такі самі, тільки більші. Втричі. Могутні, мов частина шолома.

    Владаруїл слухав. Не перебивав. Обличчя його залишалось кам’яним, але в очах промайнуло дещо — знайомість. Пророцтво.

    — Мені снився сон, — прошепотів він. — І в ньому були вони. Завжди. Ти дізнався, як вони потрапили до Райліни?

    — Найсвітліший… ні.

    — Це не кінець. — Владаруїл сів на трон. Повільно. Мов старий. — Іди.

    Коханіель мовчки покинув тронну залу.

    Плач — єдиний архідемон серед демонів, єдина потвора у їхньому світі. Його кохання, Стражда, померла, народжуючи тисячного демона, і з того часу він залишився один. Ніхто не міг зайняти її місце — навіть Ероліела, яку він посадив поруч на трон, щоб вона втілювала його волю.

    Ероліела — королева демонів, що жадала палкого кохання, такого, яке Плач не міг дати. Фізично — неможливо. Взяти це кохання від когось іншого їй було заборонено: ні одна істота не насмілювалася зрадити архідемона, бо кара за зраду падала блискавично, безжально.

    Архідемони — істоти з особливим призначенням: для статевого акту їм потрібен архідемон протилежної статі. Ероліела була найспокусливішою з усіх — її багряна шкіра виблискувала, немов полум’я в темряві. Чорні очі, бездонні, мов дві безодні, притягували і водночас лякали, немов закликали загубитись у власній тіні.

    Пухкі губи, що ніби шепотіли: «Візьми мене...», манили непереборною спокусою. Чорне, блискуче волосся спадало хвилею, відливаючи вогняними відблисками. Там, де починався її розкішний чуб, виростали два маленькі конусоподібні роги — спіральні, рівні, по три сантиметри довжиною, ніби символи її таємничої сили.

    Одяг — чорна шкіра, що ледь прикривала тіло, залишаючи відкритим живіт, де проглядалися тендітні м’язи преса — спокуса і сила водночас. В її вухах звисали сережки у вигляді півмісяця із зіркою посередині.

    Вона прагнула волі вибору, свободи, але у світі, де панували архідемони, воля вибору каралася жорстоко і безжально.