24

Кіра прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Не від тривоги — від ясності.
У кімнаті було тихо. Занадто тихо, щоб ховатися за думками чи вдавати, ніби нічого не змінилося. Вона довго дивилася в стелю, ловлячи себе на дивному відчутті: емоції більше не тиснули. Ні образи, ні злості, ні бажання негайно щось з’ясувати.
Лише холодна, рівна зосередженість.
Вона підвелася, зробила каву, сіла за стіл — і вперше за довгий час не прокручувала в голові його слова. Вона почала аналізувати дії.
Альберт не зник учора раптово.
Він не панікував.
Він не нервував так, як нервують люди, яким є що приховувати — принаймні зовні.
Він діяв упевнено. Занадто.

Кіра пригадала, як він говорив: спокійно, майже побутово, ніби нічого надзвичайного не відбувається. Як попросив її піти — не різко, не з вимогою, а з тією самою м’якою наполегливістю, до якої вона вже звикла.
Ти не заперечувала, — холодно констатувала вона собі.
Бо не хотіла втратити довіру. Або тому, що не хотіла втратити його.
Ця думка більше не пекла. Вона просто лягла на своє місце.
У бюро того дня Кіра поводилася інакше. Колеги не могли б сказати — як саме, але щось у ній змінилося. Вона слухала уважніше, говорила коротше, не сміялася там, де раніше дозволяла собі легкість.
Альберт з’явився пізніше. Як завжди — зібраний, охайний, з тією впевненістю, яку люди часто приймають за чесність.
— Добрий ранок, — сказав він, глянувши на неї.
— Добрий, — відповіла Кіра.

Їхні погляди зустрілися — і вона вперше не шукала в його очах пояснень. Не чекала підтвердження, що вчорашнє було дрібницею. Вона просто дивилася.
Він не помітив. Або зробив вигляд, що не помітив.
Протягом дня вона спостерігала. Не нав’язливо, не демонстративно. Лише фіксувала: кому він дзвонить, як реагує на імена, які з’являються в розмовах, у які моменти замовкає.
Кілька разів він ловив її погляд — і посміхався. Так само, як раніше.
Але тепер ця посмішка більше не здавалася їй теплою. Вона була… відпрацьованою.
Увечері Кіра йшла додому пішки, не поспішаючи. Місто жило своїм життям, і в цій буденності було щось заспокійливе. Вона зупинилася біля вітрини, подивилася на своє відображення.
Вона більше не була дівчиною, яка сумнівається.
Вона ще не була жінкою, яка знає правду.
Вона була десь посередині — і саме це робило її небезпечною.
Кіра дістала телефон, відкрила нотатки й почала записувати. Не емоції. Факти. Дати. Збіги. Дрібні деталі, які раніше здавалися неважливими.
Вона не питала себе, винен він чи ні.
Це питання вже не мало сенсу.
Тепер її цікавило інше:
що саме він контролює — і наскільки далеко готовий зайти, щоб не втратити контроль.
Кіра закрила нотатки, заховала телефон і рушила далі.
Холод у грудях був рівний і ясний.
І вперше за довгий час вона знала: назад дороги немає.