14

Кіра знову сіла перед символом, свічки мерехтіли, нагадуючи їй серцебиття. Вона глибоко вдихнула і повторила слова обряду. Перед очима з’явилася квартира Альберта.
Він сидів за столом, спокійний зовні, але Кіра помічала напруження у рухах. Декілька людей у строгих костюмах стояли біля дверей, їхні погляди холодні й уважні.
Її серце стиснулося. Вона хотіла кричати, закричати й попередити його, але могла лише спостерігати. Серце билося швидше, думки крутилися: “Він там сам, він ризикує, а я нічого не можу зробити…”

Альберт відчував кожен звук гостя, кожен подих у кімнаті. Він контролював ситуацію, відповідав на питання спокійно, не даючи нічого видати зі свого внутрішнього тривожного стану. Але усвідомлення, що хтось може його бачити на відстані — змусило серце стискатися ще сильніше.
Він не знав, що Кіра дивиться. І це краще: її присутність у думках давала йому силу, але будь-яке втручання могло коштувати обом занадто дорого.

Кіра дивилася на нього, помічала дрібні жести — як він нервово стискає руки, як дивиться на документи, як на секунду зупиняється і вдихає глибоко. Її закоханість змішалася зі страхом. Вона відчула, що його життя стало частиною її внутрішнього світу, що вона не зможе забути ці миті навіть після того, як видіння зникне.
Альберт же відчував відлуння її турботи, навіть не знаючи про неї. Він тримав контроль і спокій, але думка про неї додавала йому сили: він мусив вистояти.

Вечір тягнувся, агенти перевіряли документи, обмінювалися поглядами, а Альберт залишався непохитним. Кіра бачила кожен рух, кожен крок, але не могла змінити нічого.
Коли агенти нарешті вийшли, квартира залишилася порожньою від сторонніх, але серце Кіри все ще калатало. Вона відчула одночасно полегшення і розпач — вона бачила його живим, але нічого не могла зробити.
Світло обряду повільно згасло, залишаючи її у темряві кімнати. Вона сіла, обгорнувшись ковдрою, і шепотіла:
— Я спостерігаю. І я тебе люблю.