13

Альберт ледве встиг сісти за стіл, як пролунав дзвінок. Серце стиснулося: номер незнайомий, але інтонація в голосі змусила його знати, що це не звичайний виклик.
— Представники влади вирушають до вас, — повідомили спокійно, але так, що тиша після слів була важчою за сталь.
Він ковтнув повітря, на секунду відчувши холод по спині. Поглянув на записку, яку залишив для Кіри: вона мала вихідний. Тобто тепер мала можливість не турбуватися про його небезпеку, якщо все піде не за планом.
— Кіра… — прошепотів він, але не міг сказати їй правду. Не міг дозволити, щоб вона опинилася в небезпеці.
Він швидко зібрав основні документи, надів пальто і вийшов у коридор, наче нічого не сталося. В квартирі залишалася тиша, що віддавала холодом. Кожен звук здавався голосом небезпеки: шурхіт паперу, стукіт годинника, відлуння кроків на сходах сусідів.
Але його думки постійно поверталися до Кіри. Вона прокинулася б і подумала, що він просто вийшов, а не що за ним йдуть. Її очі, її турбота, її сміх — усе це тримало його за межами паніки.

Коли гості дійсно з’явилися — представники влади в строгих костюмах, обличчя без емоцій — Альберт зустрів їх із спокоєм, який доводилося підтримувати силою волі. Слова, обмін поглядами, перевірка документів — усе це було грою. Його серце билося швидше, але зовні він залишався непохитним.
Він знав: хтось там, далеко, спостерігає. Хтось, хто може побачити все, але нічого не змінити. І ця думка одночасно лякала і заспокоювала його.
Кінець вечора настав, а він залишався в напрузі, знаючи, що хтось на відстані бачить його, а він не може вплинути на ситуацію. Але він ще тримав контроль — хоч би на короткий час, хоч би для неї.