11

Кіра закрила за собою двері і на мить прислухалася. Тиша квартири була глибшою, ніж зазвичай, немов сама стіна знала, що він не тут. Світло в коридорі злегка тремтіло, коли вона включила лампу, і її тінь виглядала чужою.
Вона автоматично розклала сумку, залишивши ключі на столі, і пішла на кухню. Чайник зашипів, наповнюючи простір знайомим запахом. Здавалося, що цей вечір ніколи не почався, а вже минув.
На полиці лежала його сорочка. Вона зупинилася на мить, доторкнулася до тканини. Ніяких слів, лише спогад про вечір, коли вони разом готували вечерю і сміялися без жодного страху. Вона зняла сорочку і повісила на спинку стільця, мовби віддавала йому частину себе назад.
Поки вона наводила порядок, думки самі поверталися до його слів. “Мені треба дещо владнати… Ти не проти поїхати до себе?” Щось у голосі лишалося непояснено тривожним. Але він посміхнувся, зберіг спокій. І вона пішла.
Її телефон завібрував. Повідомлення від бюро:

“Ви сьогодні були з Івертом? Не помітили нічого дивного?”
Вона зробила глибокий вдих і відповіла стримано, не прикриваючи його, але й не розкриваючи зайвого.
Думки оберталися навколо Альберта. Чому він мовчить? Чому не сказав? Що саме він приховує?
Вечір прослизав повільно. Чай охолов, кімната ставала темнішою. Кіра сіла на диван, підсунулась ближче до вікна. Вулиця була тихою, тільки далекий шум машин нагадував, що світ ще існує.
Вона намагалася розслабитися, але серце все одно билося швидше. Якщо він винен — мовчить. Якщо ні — ризикує. І будь-яка дрібниця могла змінити все.
Година. Друга. Телефон мовчав.
Кіра лягла на ліжко, накрившись ковдрою, але заснути не могла. Мислі розбігалися. Невідомість стискала груди сильніше за будь-який факт. І вона зрозуміла: ніч ще довга.
Він пішов, але не залишився сам.
І вона вже ніколи не дивитиметься на нього так, як раніше.