10

Кіра прокинулася від тиші.
Не від різкого світла, не від шуму — навпаки, від дивного відчуття, що щось не так. Ліжко поруч було порожнє, холодне. Альберт завжди прокидався раніше за неї, але зазвичай залишав сліди своєї присутності: чашку на кухні, відкриту кватирку, звук кроків у коридорі.
Цього разу — нічого.
Вона підвелася, накинула його сорочку й вийшла на кухню. На столі лежав складений аркуш паперу.
У тебе сьогодні вихідний.
Я буду зайнятий до вечора.
Якщо приготуєш щось їстівне — буду вдячний.
Почерк рівний, знайомий. Нічого дивного. І все ж Кіра перечитала записку двічі.
Вихідний — не його стиль. Він не любив випадковостей.
Вона поставила чайник, увімкнула плиту, дозволяючи побуту заспокоїти думки. Потім дістала телефон і зробила короткий дзвінок.
— Я сьогодні не в офісі, — сказала вона спокійно. — У квартирі Іверта. Так, усе за планом.
Її почули. Це було головне.
Кіра готувала неквапливо, майже машинально. Нарізала овочі, помішувала соус, слухала, як закипає вода. Дім Альберта поступово наповнювався запахами — теплими, звичайними, майже домашніми. Саме такими, що не викликають підозр.
Лише після цього вона дозволила собі озирнутися.
Вона не шукала нічого конкретного. Не відкривала шафи навмання, не перевертала полиці. Просто дивилася уважніше, ніж учора. І тому помітила теку.
Темну, без написів. Вона стояла в шухляді письмового столу — не захована, але й не на видноті. Кіра відкрила її не одразу. Спершу прислухалася до тиші за дверима, до власного серця.
Папери всередині були впорядковані. Занадто впорядковані, щоб бути випадковими.
Протоколи. Витяги. Копії.
Вона читала уривками, не все — лише окремі рядки, які чіпляли погляд.
«Об’єкт не витримав третього етапу».
«Подальше використання недоцільне».
«Утилізація відповідно до внутрішнього регламенту».
Слова були сухі. Без емоцій. Без імен.
Але Кіра давно знала: так не пишуть про речі.
Вона перевернула кілька сторінок і завмерла. Дата. Інша. Ще одна.
Роки тому. Саме ті роки.
Її пальці стиснули край паперу сильніше, ніж треба. В одному з файлів вона побачила знайомий код — той самий, що колись фігурував у старих архівних згадках. Тоді вона не надала йому значення.

Тепер — не могла ігнорувати.
На полях були помітки. Кілька слів від руки, стриманих, майже сердитих.
«Без санкції».
«Хто відповідав?»
«Чому приховано?»
Вона не знала, коли саме вони були зроблені. І чомусь саме це лякало найбільше.
Ім’я Альберта траплялося кілька разів. Не як підпис. Швидше — як згадка. У копіях листів. У внутрішніх погодженнях. Ніде — прямо. Усюди — поряд.
Кіра повільно закрила теку.
Він не був виконавцем. Вона відчула це інтуїтивно. Але він точно був надто близько до всього цього. Надто близько, щоб нічого не знати.
Вона поставила папери назад так само акуратно, як знайшла. Перевірила, чи нічого не змістилося. Видихнула.
На кухні щось закипіло. Вона поспішила зняти каструлю з плити, повертаючись у звичний ритм. Вечеря  мала виглядати як вечеря. День — як вихідний.
Кіра щойно накривала на стіл, коли почула звук ключа в замку.
Вона випросталась і дозволила собі легку усмішку.
Але тепер вона знала: цей дім більше не був для неї просто безпечним місцем.
І Альберт — теж.

Чоловік прийшов додому й вони сіли вечеряти.

Телефон задзвонив різко, ніби вирвавшись із тиші.
Альберт поглянув на екран і підвівся з-за столу.
— Перепрошую, — сказав він коротко й вийшов у коридор.
Кіра не чула слів. Лише його приглушений голос і паузи між фразами. Коли він повернувся, вираз обличчя був спокійний, але надто зібраний.
— Мені треба дещо владнати, — сказав він, не сідаючи. — Ти не проти поїхати до себе?
Вона здивувалася.
— Зараз?
— Так. Це… робоче. Нічого серйозного.
Він усміхнувся, але усмішка не дійшла до очей.
Кіра повільно кивнула.
— Добре.