1

Туман повільно стелився вузькими вулицями міста, залишаючи на мокрій бруківці світло ліхтарів. Кіра глибоко вдихнула і пройшла до головного входу будівлі. Тут усе здавалося чужим: строгі коридори, дзеркальні двері, запах воску і холодної сталі.
На рецепції її зустріла молода дівчина з планшетом.
— Ви Кіра? — запитала вона, трохи нахиливши голову.
— Так, — відповіла Кіра спокійно. — Я на співбесіду у пана Альберта.
— Проходьте, — кивнула дівчина і відкрила двері в коридор.
Кіра йшла вузьким коридором, прислухаючись до власного серцебиття. Все нове завжди здається гучнішим, небезпечнішим, ніж є насправді. А її завдання було… поки що простим: стати помічницею. Ні більше, ні менше.
Двері кабінету відчинилися, і Альберт підняв голову від паперів. Він не посміхався, але коротко кивнув на знак привітання.
— Вітаю. Сідайте, будь ласка, — його голос був спокійний, чіткий, без натяку на емоції.
Кіра обережно сіла на край крісла. Вона помітила, як він оглядає її уважним поглядом, ніби намагаючись зрозуміти, з ким має справу. Але поки що він бачив лише нову помічницю: акуратну, спокійну, без помітних емоцій.
— Ви ознайомлені з графіком? — запитав він, піднімаючи папери.
— Так, — відповіла вона, киваючи.
В кімнаті стояла тиша, порушувана лише шелестом паперів і тихим тиканням годинника. Кіра відчула, що перший день завжди найважчий: всі оцінюють, усі спостерігають. І цей кабінет — не виняток.
— Добре. Тоді почнемо з розподілу завдань, — сказав Альберт, не піднімаючи голосу, але кожне його слово відчувалося важким, як камінь.
Кіра кивнула і зосередилася на його словах. Поки що вона залишалася просто помічницею. Але у повітрі вже відчувалася гра — тиха, непомітна, ще не почата.
І навіть серед буденних дій можна помітити, як з’являються перші натяки на те, що нічого тут не буде простим.