Глава 10.Тінь забирає.

•Ми летіли вниз сходами,не озираючись,і майже не відчуваючи під ногами сходи.

Кроки позаду нас не поспішали,але саме це лякало найбільше,він не біг.Він знав,що рано чи пізно наздожене нас.

—Сюди! – крикнув Денис і вказав на відчинені двері кабінету директора.

•Ми влетіли всередину,зачинили двері,і всі сперлися на них,щоб не можна було їх відчинити. Серце калатало так сильно,таке ніби вилізе зараз назовні.
 

•Я ж впала біля вікна,важко дихаючи.

У легенях не вистачало повітря,а в голові лунав той самий крик:

«Тепер нічого і ніколи не буде доброго»
 

—Юліан,ти як? – підбігла Ангеліна з Денисом.

—Я.. жива, – прошепотіла я,хоча не вірила в свої слова.

—Ти бачила його обличчя?–прошепотіла Віка,тремтячи. – Воно.. було твоїм,Юліано…
 

•Я опустила очі.Так,я це бачила,але після цього мені захтілось стерти собі памʼять,але він постійно зʼявлявся в моїх думках.
 

•Віталік ходив кабінетом,кусаючи губу до крові. – Це не людина,і навіть не привид,це те…що повʼязане і з нами… і з школою…
 

—Замовкни, – прошепотіла Іра,закриваючи вуха. – Замовкни,а то він почує…

•У цю ж мить тиша розірвалася скреготом.Двері які ми притискали,здригнули.Спершу легенько,ніби хтось просто провів рукою,потім сильніше,аж раптом… УДАР.

•Ми всі закричали і відскочили. Двері витримали,але на них зʼявилася довга подряпина.
 

—Він тут, – сказала Ангеліна.

—ВІКНО! – вигукнув Влад.

•Ми кинулись до нього. Скло давно тріснуте,і його було легко вибити.Віталік вдарив його своїм плечем. Раз..Два.Нарешті вибили. Надворі був дощ,який ляв нам прямо з вулиці в кабінет.

—Швидше! – крикнув Денис,він вже вилазив першим,підганяючи за собою Сергія.

•Ми одне за одним вилізали через вікно.Я допомогла Ірі,потім Віці,далі Ангеліні і Віталіні.Черга дійшла до Діани.Вона вже перекинула ногу через підвіконня,як раптом… застигла.

—Що таке?! – крикнула Віталіна,тягнучи її за руку.

•Діана не відповідала. Її очі розширились,губи тремтіли. Вона дивилася не на нас,а всередину кабінету.
 

•Я теж озирнулась. І побачила його.

Хазяїн стояв біля дверей,але не рухався…

Тільки його тінь повзла по підлозі. Вона повзла прямо до Діани.
 

—Відійди,дурепа! – крикнув Стас і кинувся вперед.

•Та було пізно,тінь торкнулася її ноги.Діана зойкнула,схопилася за підвіконня, і закричала від болю. Її тіло почало трястись,дьоргатись від нестерпного болю,її ніби пробивало струмом. Вени на руках і шиї почервоніли,виступаючи назовні.
 

—Тримайся,прошу! – кричала Віка,але пальці Діани вислизали з нашого захвату.
 

—Відпусти…– прошепотіла Діана. – Інакше він забере вас усіх…

•Її рот відкрився,і з нього вирвався крик.Але це був не її голос.

Її очі стали чорними.В одну мить її шкіра потріскалася і кров почала просочуватися крізь ці тріщини.

Вона спробувала вимовити чиєсь імʼя,але замість звуку з рота вихлюпнулась кров.

–ВІДПУСТІТЬ ЇЇ! –заревіла Віталіна,але було пізно.

•Тінь різко смикнула,і Діану просто висмикнуло з наших рук.Її тіло впало назад у кабінет,і… зникло. Ніби її щось поглинуло.

•Двері різко захлопнулися.Кабінет замовк.

•Ми залишилися стояти біля розбитого вікна,ми під дощем,всі мокрі,задихані.

—Вона… вона жива? – тихо запитала Віка.
 

•Ніхто не відповів,бо всі знали правду.

•І я знов почала відчувати той голос,но цього разу він був сильнішим,він знову нагадував мені:

«Тепер нічого і ніколи не буде доброго»

•Нас залишилось десятеро.Але відчуття було таке,ніби половина з нас вже мертва.

Ми вибігли на задній двір. І сховалися в маленькому приміщенні біля маленького стадіону школи. Дощ лив як з відра не зупиняючись.

•Підлога була трохи мокра.Віка сиділа прямо на мокрій підлозі.Її тіло тремтіло,вона повторювала собі одне й те саме:

—Вона не могла просто…Вона не могла просто зникнути…Це ж Діана…

—Вона попереджала,–сказала  Ангеліна. – Просила відпустити,інакше ми всі…

—Замовкни! – крикнув Влад. – Ти чула що вона сказала?Це все через нас! Через те,що ми її не втримали!

—А ти думаєш ми змогли б втримати? – втрутилася в розмову,і давши йому ляпаса. – Ти бачив що з нею відбувалося?! Ми нічого не могли зробити!

—Та ми навіть не мали туди йти! – вступився Віталік.Його очі були червоні. – Це все через твою дурну ідею,Стасе, коли ти поліз до тої бочки!

—Ах ти ж… – Стас кинувся на нього,але Влад і Денис вчасно відтягнули його назад.

•Галас в приміщенні наростав. Всі говорили одночасно:хтось кричав,хтось плакав,хтось звинувачував.У кожному голосі було чути страх,який переростав у гнів.