Глава 8. Голос,що не мовчить.

•Я підвелася,спершись на чиєсь плече. Ноги тремтіли,але я заставляла себе стояти.Інші дивилися на мене так,ніби вже готові були зловити мене щоб я знову не впала.Зараз ми повині підтримувати одне одного,адже одного друга ми вже втратили,і ми не можемо собі дозволити втратити ще когось із нас.

—Слухайте,ми не можемо тут стояти, – перервав тишу Віталік. Його голос зірвався, і в його голосі більше було злості,ніж страху. – Якщо ми залишимося тут,нас всіх поховають.

•Стас озирнувся назад,Там,де стояла та сама бочка.Було видно як звідти стікає та темна і густа кров.

—Кхм… добре,йдем і швидше, – прошепотів він,і ми рушили вперед.

•Ми тихо йшли коридорами.Хоча ми йшли дуже повільно і тихо. Але всеодно здавалося,що вся школа чує нас.Десь далеко від нас щось впало. Різкий гуркіт заставив нас здригнутися.

—Це він… – ледь чутно сказала Іра. – Хазяїн…

•Я хотіла їй щось сказати,але голос в голові знову почав мені повторювати:

«Тепер нічого і ніколи не буде добре.»

•Він повторювався знову і знову,аж доки я не почала плутати його зі своїми думками.

•Ми добігли до сходів. Двері нагору були при відкриті,звідти дуже тягнуло сирістю.

Денис перший поставив ногу вперед при вході,аж раптом застиг.

—Що там?? – запитала Діана.

•Він мовчки вказав рукою. На стіні,біля самої стелі,виднілись криваві відбитки долонь.Вони вели вгору,ніби хтось видирався по стіні.

-Та ну… – пошепки сказав Сергій.

•І в ту ж мить усі лампи погасли.Нас накрила сама темрява,і страх… страх смерті.

•Спершу тиша,а потім… кроки.Повільні і важкі,вони наближалися до нас.

•Ми всі завмерли,притиснувшись до одне одного.Хтось тихо заплакав.

•А тоді… я побачила як з темряви видніються чиїсь очі,вони дивились на нас прямо з темряви.