Глава 7. Пробудження у темряві.

•Я різко прокинулась.Повітря було важке,а присмак у роті гіркий.Нудота вже пройшла.
 

—Вона прокинулась! – радісно вигукнула Ангеліна,схилившись наді мною.
 

•Я лежала на холодній підлозі,голова і справді була на чиїхось колінах,здається у Віки. Вона обережно тримала мене,ніби боялась,що я можу пропасти і не повернутися.
 

—Тихо,не рухайся, – сказали водночас Влад і Віка,коли я захотіла встати. – тобі треба ще трохи передихнути.

•Я хотіла щось відповісти,але тяжка кома в горлі не давала сказати ані слова. Тільки хрип вирвався на зовні.

Голова пульсувала,у вухах усе ще дзвеніло. Та найгірше було те,що голос із моїх думок нікуди не дівся.Він звучав чітко і голосно,і повторював одне й те саме:

«Тепер нічого і ніколи не буде ДОБРОГО…»
 

•Я закрила очі,з надією що це все припиниться і цей голос зникне.

Мені здавалося, що це не мої думки,а чужі,які навмисно мені хтось проштовхує мені в мозок.
 

•Ангеліна стисла мені руку.
 

—Ти з нами?…Скажи хоч щось..
 

•Я зібрала всі свої залишки сил,і прошепотіла:

—Я…тут.
 

•Іра яка стояла поруч,нарешті видихнула.Вона весь цей час мовчала,але її долоні…вони були у крові,це була не її кров,а та,що була в бочці.Вона бистро почала витирати руки об одяг,наче хотіла стерти той факт,що доторкнулася до того жаху.
 

•Мені ледь як вдалося піднятись на лікоть.Коридор здавався безкінечним.
 

—Ми маємо йти, – сказав Денис,тихо,але впевнено. – Тут нас не залишать в спокої.
 

•Я хитнула головою,відчуваючи,що тіло ще слабке.

•І хоч я намагалася переконати себе,що все закінчиться добре,голос в моїй голові знов закричав,заглушаючи мої власні думки:

«ТЕПЕР НІЧОГО І НІКОЛИ НЕ БУДЕ ДОБРОГО!»