Глава 5. Підвал.

•Ми пішли до підвалу.Сходи вели вниз у темряву.Старі лампи на стелі блимали,ніби зараз погаснуть. Ми всі йшли мовчки,лише чути наше тяжке дихання і кроки які з кожним разом уповільнювались.

—Ніколи б не подумала що в школі такий підвал. – Прошепотіла Діана.

—Ну він закритий вже років 10. – сказав Влад.

•Я йшла впереді,тримаючи в руках щоденник. І знову,те ж саме,він перегортав сам сторінки,аж раптом спинився:

«Саша має залишитися тут.»

—Ні! ми його тут не залишимо. – Вигукнув Сергій.

—А що,якщо це єдиний спосіб? – Пробурмотів Віталік.

•У цей момент позаду нас почулись кроки.Ми різко всі обернулися і я з Ангеліною мало не закричали.В темряві хтось був…Хто це?…
 

…
 

—Стоп,що?! – здивовано вигукнула Юліана.
 

•З темряви виходить Стас.
 

—Що ви тут забули?? –Запитав він,тримаючи в руках ліхтарик. – Я шукав вас по всій школі.
 

•Ми з полегшенням видихнули. Саша звичайно виглядав зовсім інакше і напруженим.Його очі…вони  стали червоні,шкіра бліда,а руки тремтіли…
 

—Я не.. не можу… – пробурмотів Саша.– Він скоро прийде… Він поруч…
 

•Позаду Саші щось зʼявилось. Стас одразу підбіг до нього але якась зла сила його відкинула назад,ніби на ньому якийсь невидимий щит. Ліхтарик Стаса розлетівся на куски.
 

•Саша закричав. Його крик був короткий і страшний.Такий я чула тільки в фільмах жахів.А потім… Тиша.
 

•Коли ми піднімали телефони,його вже не було.Лише той самий щоденник лежав на підлозі.
 

•На новій сторінці появився напис:

«Ви запізнилися.»

•Ми стояли всі в ступорі. Хтось плакав,я так і не зрозуміла хто,а Влад лаявся,а Стас лише дивився в одну точку і стискав кулаки.

—Юліано,щоб це не було,ми мусимо його зупинити . – сказав він –  це ще точно не кінець,і жертв буде не мало.