Глава 2

—Та ну… може залишимо його? – не рішуче сказала Іра з Сергієм.

—А може ні? – сказала Віка,обережно торкаючись обкладинки старого щоденника. – А якщо там щось важливе?Не дарма би там був такий надпис…

•Повернувшись від своїх думок в голові,я не рішуче простягнула руку до щоденника та взяла його.

Я здивувалась.Він був важкий і холодний,ніби він простояв десь на дворі.

І в цю ж мить,щось знову грюкнуло за нашими спинами. Ми всі водночас підскочили від переляку,а ліхтарик у Іри впав на землю. В кімнаті темно,вітер проходить через маленький отвір біля вікна,навіює холод і страх.Всі зібрались до купи,впираючись одне одному спини.

—Хто там?! – крикнув в темряву Влад.
 

•У відповідь лише тиша.Наші серця так швидко стукають,що нам чути власний стукіт сердець.

Не зважаючи на все,я вирішила відкрити той чортовий щоденник.

Перша сторінка… Вона була чиста.Але на другій було написано великими літерами:

«ВИ ВЖЕ ЗАПІЗНИЛИСЬ»

•Ми завмерли навколо столу. Щоденник лежав перед мною.Від нього віяла моторошна атмосфера.
 

—Хах,надіюсь це жарт? – прошепотіла Діана.

—Та який жарт? – озвався Віталік.

—Стоп,зачекайте… Цей надпис свіжий,видно що недавно написано – нервово сказала юліана,перебираючи кінчики свого волосся,аби заспокоїтися.

•Саша не повірив і провів пальцем по напису,і літери справді розтерлись,а слід чорнила залишився на його пальцеві. Ми всі перезирнулися.
 

•Я знову перегорнула ще одну сторінку.Знову чисто.

Я продовжувала гортати,і з кожною сторінкою літери самі проявлялися,наче їх хтось писав невидимою ручкою.

•Тіло оніміло,руки тремтять,очі розбігаються. На аркушах паперу напис:

«ВИ ВІДКРИЛИ ТЕ,ЩО НАЛЕЖИТЬ МЕНІ,ПОМРІТЬ! ТЕПЕР ВИ ВСІ У МОЇЙ ГРІ!»

—Стоп… Ні,ні,ні, це вже занадто, – злякано каже Ангеліна,відступаючи назад.

—А якщо хтось просто нас лякає? – сказав Денис і озирнувся кругом бібліотеки. – Може нас зараз знімають на камеру?

•Тиша. Ніхто не може вимовити слова. Всі в ступорі.
 

—Все,з нас досить,ми йдемо! – заявила Іра і потягнула мене за руку. – Юліана,лиши ти вже той щоденник,він нам не потрібен!

—Ні… – відповіла я різко. – Я не можу,якщо хтось хоче з нами погратись,то хай буде йому ця гра,і я взнаю хто це!
 

•В цю мить всі затихли,у коридорі школи чути чиїсь кроки. В кімнаті напруга. Кроки були повільні і важкі.
 

•Всі погасили свої телефони.В кімнаті було так темно,що я навіть обличчя своїх друзів не могла побачити.

•Кроки зупинились біля бібліотеки,там,де знаходимося ми.Пройшло декілька секунд…Тиша.

Аж раптом у щілині від замку проявляється червоне світло.

•Мене пробрало морозом.

А на щоденнику зʼявився новий напис:

«ПЕРШЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ»