Епілог

На вулиці було багато людей. Звісно, будній день, усі кудись поспішають. Сонце світило згори жаркими променями, змусивши мене знову одягнути сонцезахисні окуляри. Хлопець ішов крок у крок зі мною. Тепер я змогла його краще розгледіти. На ньому була зелена футболка з коміксом на грудях. Мабуть, мерч якийсь. Джинси світло-блакитного кольору та білі кросівки. Він був дуже високим з довгою шиєю та руками. Худорлявий, але не зовсім щиглик. Волосся було каштановим, а очі, які він швидко сховав як і я за окулярами, були темно-синіми. Він не був схожим на Ганса. Ні краплі.

Юнак помітив, що я його розглядаю і усміхнувся. Я відвела погляд. Ми вийшли з корпусу і спустились східцями на тротуар. Навколо нас бігали люди. На зупинці автобус запускав людей всередину. Ми вийшли за кавою, тому я відразу знайшла поглядом кіоск з булочками та кавою. В студентські роки цей кіоск не давав мені померти з голоду між парами.

-  Let’s go! Here’s you can get very good coffee. (Ходімо! Там ви зможете купити дуже смачну каву) – я показала рукою хлопцеві напрямок. Він поправив на переносиці окуляри та кивнув. Ми рушили.

На щастя, людей не було багато і ми не вистояли в черзі довго. Я замовила американо і штрудель з вишнями. Заплативши, я відійшла убік. Гансів компаньйон замовив лише лате і взяв з собою ще чотири пакетики цукру. Я зробила ковток, ховаючи усмішку в паперовому горнятку. Я ненавиділа солодку каву. Так само і чай я пила без цукру. А він усе навпаки.

-  I don’t understand how you can drink something so sweet. (Я не розумію, як ви можете пити щось настільки солодке) – сказала йому я. Хлопець сьорбнув кави і знизив плечима.

-  Just as I don’t know how you can like americano. It’s just so bitter. (Так само як і не розумію, як ви можете любити американо. Воно ж таке гірке) – тепер настала моя черга знизувати плечима. Я хотіла відповісти йому. Але мій словниковий запас англійської був не вельми хорошим. Юнак і сам не був носієм мови, у його голосі чувся акцент. Це означало, що він не англієць чи американець. Проте німецькою мені зовсім не хотілось говорити. Вже наговорилась на десять років уперед.

- What’s your name? (Як вас звати?) – треба було це питання задати ще в університеті. Чогось я не подумала, що перше ніж йти з кимось пити каву, то треба представитись.

- Wilhelm. (Вільгельм) – я ледь не поперхнулась. Тепер це ім’я назавжди асоціюватиметься в мене з Гінкельбреґом. Проте, це було дивно. Назвали його дуже архаїчно.

-  I’m Halyna. (Я - Галина) – я вказала на себе долонею. Вільгельм привітно усміхнувся та кивнув. Він не хотів говорити, тому він був більше зацікавлений у розгляданні горнятка та попивання кави. На мене хлопець навіть не дивився. Штрудель я уже з’їла, на що мій шлунок задоволено забурчав, а кава стигла.

Мені кортіло розговорити хлопця. Вільгельм здавався скромним і, навіть, замкнутим. Аж дивно, що піти випити кави запропонував саме він. Але, напевно, це через те, що моя бабуся та Ганс мали поговорити і наодинці. А він не хотів залишатись і завадити їм. Я його розуміла. Сама ж втекла від них, бо Ганс впізнав мене. Бабуся не впізнала, адже вона ні слова не сказала дивного мені. У її житті мене не було. Проте я була у Гансових спогадах. Це усе ускладнювало. Треба буде подумати, що я йому скажу.

-  Nice to meet you. (Радий знайомству) – він подав мені руку. Потиск був сильним. Я усміхнулась.

- Me too. (Я теж) – мовила я. Ми повільно повернули в парк і сіли на лавочку. Колись на ній ми з Іванкою списували домашнє завдання перед парами. Вона завжди курила тоді, настільки сильно, що я аж закашлювалась. Кілька хвилин ми мовчали. Повільно попивали каву, а Вільгельм роздивлявся краєвид. Я закусила губу. Розмови ні про що з незнайомцями не були моєю сильною стороною.

-  How old are you? (Скільки вам років?) – раптом запитав Вільгельм.

- Twenty-one. (Двадцять один) – відповіла я. Встала і викинула горнятко з найближчий смітник. Вільгельм прослідкував за моїми рухами. Він імпонував мені. Не зважаючи на його ім’я, він був дуже навіть симпатичним. У тіні крони дерева, ми зняли окуляри і тепер я добре бачила його лице. Хлопець був гарним. Мені стало трохи ніяково.

- So am I. (Мені також) – сказав він.

- So, you’re grandson of that mister. (То ви онук того пана) – почала я. Ну дуже мені хотілось знати, хто він Гансу. Вільгельм похитав головою. Я повернулась до нього корпусом. Він зробив так само.

- I’m his great-grandson. (Я його правнук) – оу, правнук! Прикольно. Я уже відкрила рота щоб пожартувати, але Вільгельм продовжив. – My grandfather was adopted by Hans. So, yes, technically I am his great-grandson. (Мій дід був всиновлений Гансом. Тому, так, практично я його правнук)

- I see… (Ясно) - то по крові вони не рідні.  – So, Hans didn’t have children of his own? (То Ганс не мав своїх дітей?)

- No. He never married. (Ні. Він так і не одружився) – Вільгельм відклав свою каву і глянув вперше за цю маленьку розмову кудись вдаль, а не мені в очі. Йому було важко про це говорити. Ганса він любив, це я відчула. Тон голосу був дуже теплим. Дарма я почала цю тему.

- Why? (Чому?) – вилетіло в мене. Вільгельм сумно усміхнувся.

- He's said that that was his destiny. (Він сказав, що така була його доля) – я похилила голову. Не судилось… Він надто сильно любив її, ту незнайомку, про яку не розповідав, щоб одружитись з іншою. Нею виявилась моя бабуся. Так, мабуть, хотів сказати Вільгельм. Я глянула на годинник. Ой! Ще залишалось п’ять хвилин до початку. Треба повертатись, а то точно запізнимось, якщо і далі будемо балакати.