36. Галина

- Бабусю, ми запізнимось! – крикнула я. Я уже впріла, чекаючи її. Останнім часом була страшенна спека. Липень був у розпалі. Минув рік, відколи я повернулась. Спогади про минуле життя уже давно стали фантомами у душі. Дивно, коли я була там, то називала сьогодення минулим життям, а тепер усе змінилось. Іванка порадила забути все те як страшний сон. Спершу мені здалось, що я ніколи цього не забуду, але впродовж року спогади і справді зникали. Тепер вони нагадували про себе лише зрідка. Розповівши Іванці, мені стало легше на душі. Вона не повірила мені до кінця. Це я бачила у її очах під час того, як розповідала їй. Але розказати комусь я мусила. Бо коли, вдома у діда у бабці, я знайшла фотографію бабусі у молодості мене ніби облили крижаною водою. На мене з фото дивилась моя Марічка. Моя подруга і підтримка у минулому. Дідусь тоді ще почав випитувати чого я так раптом почервоніла. Довелось викручуватись, сказавши, що просто раніше ніколи не бачила цієї фотографії бабці.

- Йду! – бабця чепурилась біля дзеркала. Дід пройшов мимо і скорчив міну, показавши бабцю, що накладала рум’яна.

- Діду! – я махнула рукою на його жести.

- Ти кого там пародіюєш? – бабця виглянула з-за рогу кімнати.

- Нікого, Марічко. – дідусь підморгнув мені і сів у крісло біля вікна. Розгорнув кросворд і почав черкати олівцем.

- Усе. – бабуся вийшла в червоній блузці та білій спідниці. Волосся вона вклала догори та підмалювала губи. Виглядала вона молодше за свій вік. Досі мала гарну фігуру, хоч трохи поправилась, наскільки я бачила на фото з її молодості. Спина не згорбилась, а навпаки – була як колись. Як я її пам’ятала. Досі важко було повірити, що та юна Марічка це моя бабуся. Тоді мене не насторожило однакове ім’я та молодість, яка припала на той страшний час. Я картала себе, що не спитала перед тим як відправилась у подорож минулим діда і бабцю як вони познайомились.

Бабуся ніколи не згадувала про Ганса. Чи знала вона його тоді? Чи була моя присутність ніби зміною у минулому? На щастя, основних для моєї сім’ї подій я не змінила. Дідусь та бабуся одружились, в них народились четверо синів, в наймолодшого – я. Все пішло по плану. І мене вона не плутала з якимось персонажем з минулого. Ото була б дивина – я її онука, а в молодості вона дружила з моїм двійником. Таке пояснити було б важко.

- Усе, пішли! – бабця взулась у босоніжки і торкнулась моєї руки. Дійсно, щось я замріялась. До університету треба було приїхати на одинадцяту. Моя колишня кураторка напрягла мене з запрошенням для діда і бабці. Рідна кафедра організовувала захід присвячений Другій світовій війні. Вони змогли домовитись навіть з німецькою стороною, тому окрім ветерана радянської армії та моєї бабці, що представлятиме життя звичайних людей, сьогодні буде ще й колишній солдат нацистської армії. Дідусь відразу сказав «ні», він збирався на день народження старого приятеля, тому мені довелось ледве не благати бабцю погодитись. Хоча я уже не вчилась в університеті уже як рік, я не хотіла підводити свою кураторку. Вона була дуже прихильна до мене і дуже допомогла минулого року з дипломом. Саме ці аргументи я і задіяла для бабці, яка після годинної розмови погодилась.

Дорогою вона спішила, навіть ціпок її не сповільнював. Бабуся хотіла прийти. Я усміхнулась. Вона сьогодні цвіла. Мене переповнювала любов до неї. Ця жінка була еталоном сили та витримки у моїх очах. Мама, мабуть, б образилась. Але це було правдою. Я тепер на своїй шкурі знала, що вона пережила. Мені було невимовно важко, навіть з нею поруч. А вона насправді пережила все це сама.

В університеті було прохолодно. Бабуся нарешті згорнула віяло і поклала до сумочки.

- То куди треба йти? – запитала вона. У мене настало відчуття якогось дежавю. Уже рік минув, коли я вийшла з цих стін бакалавром історичного факультету. Тоді через тиждень після випуску Іванка потягнула мене у свою експедицію, ми посварились, бо вона переплутала станції і я гепнулась у яму, отримавши струс мозку. І водночас перенеслась у сорокові роки. У більшості фільмах це якась взагалі давнина сива… Типу Київська Русь, Гетьманщина і таке подібне. Але ні, мене занесло саме у тему мого диплому. Цікаво, Іванку би тоді занесло у часи правління короля Данила?

- Зараз покажу. – я взяла бабцю під руку. Сходами треба буде йти, а їй вони завжди важко останнім часом давались.

Була середа. Хоча навчального процесу уже не було, людей було достатньо. Університет готувався до вступної кампанії, уже стояли заготовлені банери, а минаючи профком студентів, я почула краєм вуха, що уже обговорюють кількість державних місць та суми плати за навчання. Я усміхнулась собі під ніс. П'ять років тому я була така сама. Перелякана випускниця школи з золотою медаллю, яка зайшла до кабінету з документами.

Біля зали, де проходитиме подія, було багато людей. Навіть преса. Чувся шум та гам.

- Я ніби знову студентка. – сказала я. Бабуся усміхнулась.

- Скучаєш за тими часами?

- Трохи. – я знизила плечима. – Більше за людьми, ніж за самим процесом навчання.

- Іванка як ся має? – вона знала, що те моє падіння сталось через Іванку. Після нашої розмови у лікарні ми перестали часто бачитись. Я знала, що вона відчувала провину за те, що трапилось. І тому уникала мене. Іванка відчувала себе причетною до мого струсу, хоча я вже їй сто тисяч разів казала, що зла не тримаю.

- Не знаю. – чесно відповіла я. Бабуся схилила голову.