33. Антон

Музика з сусідньої квартири так і не переставала гупати басами. Я уже і подушку на голову накинув, вмираючи від спеки. Дискретка так і не лізла у голову. Я не напишу той клятий диплом! І ще поплутав чорт обрати такого керівника, що змусив почати писати уже в червні. У грудні захист, я б за осінь написав. Але ні! Керівник знав краще.

Я терпів це, бо репутація шибеника не зіграла мені на руку. Декілька викладачів взагалі відмовились курувати мою роботу. Тому довелось йти на крайні міри до викладача, якого я не любив. Спочатку вся співпраця була на висоті до того моменту, як викладач заявив – «Писати почніть уже влітку.» Через тиждень закінчувався червень і я мав скинути керівнику на перевірку перший розділ. А написано у мене було ледве чверть.

- Курва! – протягнув я. Під подушкою я спотів. Волосся прилипло до чола, а піт крапав на клавіатуру ноутбука. Відчинене вікно не допомагало, бо вихлопні гази машин залітали у кімнату. Ми з Іванкою винаймали квартиру у спальному районі міста, тому нам «пощастило», що вікна виходили на головну вулицю району. Маршрутки, таксі, легкові машини, автобуси. Усі вони утворювали такий запах, що інколи хотілось купити протигаз і ходити вдома у ньому.

Настрій був у дупі. Я закурив, скинувши подушку на диван. Ноутбук світив синюватим світлом через відкритий ворд, нагадуючи про незавершений розділ диплому.

- Я знаю! – крикнув я на екран. Сигарета запалилась. Дим проник у легені. Я видихнув. Нерви трохи заспокоїлись. – Дурний диплом!

За вікном бурхливо минало життя. Транспорт їхав в один і в інший бік. Перехожі на тротуарах поспішали кожен по своїх справах. Спека пекла таким шаленим сонцем. Градусник показував тридцять п’ять градусів тепла. Я сперся на підвіконник. Сигарета догорала. Загасивши її у попільничці, я підпер лице руками. Від сонячних променів зачесався ніс. Я пчихнув.

- Будьте здорові! – я не второпав звідки голос. – Я тут! – я підняв голову. На сусідньому балконі в гамаку лежала дівчина. Її блакитне волосся було зібране у гульку на потилиці. На ній був фіолетовий купальник. На обох руках татуювання. Це з її квартири лунала музика, що не давала зосередитись.

- Дякую. – розгублено відповів я. Дівчина усміхнулась за витягнула ноги на гамаку.

- Ніка. – представилась вона.

- Антон.

- Рада знайомству. Це ви диплом пишете? – вона закурила.

- Звідки ви знаєте? – я засоромився. Щось у ній було таким кричущим, що я аж знітився. А соромився я вкрай рідко.

- У вас завжди відчинені вікна. – Ніка випустила дим кільцями. – Я уже досить багато наслухалась ваших дебатів з керівником диплому та того факту, що в сраку прикладну математику.

У мене почервоніли вуха. Це я відчув, бо вони палали і не через сонце. Язик присох до піднебіння. Я і слова не міг сказати. Боже, тільки б Іванка не прийшла додому прямо зараз. Застане мене біля вікна за розмовою з богемною сусідкою.

- Ваша музика мені заважає, між іншим, писати той диплом. – буркнув я. Дівчина дзвінко засміялась. А потім різко встала з гамака і зникла в квартирі. Музика перестала грати. Ніка вийшла на балкон, тримаючи у руках дві алюмінієві баночки пива.

- Так краще? – поцікавилась вона.

- Набагато.

- Хочете? – вона показала мені баночку пива. Спокуса випити була такою привабливою. Але від пива я сп’янію, ще й до того ж така спека. Мені ще писати той перший розділ. – Годі вам, воно безалкогольне. – ніби читала мої думки, фурія!

- Ну добре. – я здався. І відразу напружився. Ніка встала в позу кидати. – Ви що збираєтесь кинути мені його?

- Ну так.

- Ми з вами на десятому поверсі.

- Так ж веселіше, хіба ні? – вона єхидно усміхнулась і відійшла назад. Боже, якщо вона промаже, то гайки нам. Я глянув униз. Під вікнами сиділи мами з малими дітьми в колясках. Бляха!

- Ловіть! – вона жбурнула пиво прямо у вікно. Я налякано зловив його. Холодне. Кайф!

- Дякую! – я відкрив його і зробив ковток. Темне і холодне. Прекрасно!

- А ви переживали! – Ніка сьорбнула також. Знову залізла у гамак, підклавши під голову подушку. – На яку тему у вас диплом?

- Ентропійні розв’язки модельних рівнянь гідромеханіки. – відповів я. Пиво здавалось нектаром. Я задоволено заплющив очі. Зверху пролунав смішок. Я розплющив очі, глянувши на сусідку.

- Не заздрю. – вона гойдалась у гамаку.

- Всі так кажуть. – я перевів погляд на вулицю. Жовтий автобус зупинився на зупинці. Звідти вийшли люди. Серед натовпу я впізнав Іванку. Треба закруглятись.

- У вас все добре? – раптом спитала Ніка. Я повернув голову убік. Дивне питання людині, яку бачиш вперше в житті.

- Чому ви питаєте?

- Ви сумний. – вона відклала пиво. – І це не через диплом.

- Моя дівчина останній тиждень переживає нелегкі часи. – я старався відповісти так, що не сказати зайвого. Іванка завжди казала, що у мене язик як помело.

- Чому?

- Та так… - я махнув рукою. Внизу Іванка уже заходила у під’їзд. – Мине.