Він застрелився. Звук пострілу дзвенів у вухах. Але часу зупинятись не було. Франц потягнув мене за собою.
- Ганс! Та отямся нарешті! – крикнув він. – Ти вже нічого не зробиш! – ми присіли за якимось столом, який солдати витягнули на вулицю заради сховку. – Він був поранений і помер би в будь-якому випадку.
- Я знаю. – я не впізнав свій голос. Немов я знову молодий рядовий, який вперше тримає в руках автомата. Перед очима промайнуло майже усе моє коротке життя. Дитячий будинок, групи хлопчаків, які полюбляли бити мене заради задоволення, постійні синці на тілі, які я ховав від виховательок. Але вони все одно б не допомогли мені. Сироти нікого не цікавили, на те ми і були ними.
Навколо нас розгорталась справжня битва. Ненароком згадалась та сама, у якій я отримав поранення. Тоді щось ніби кинуло мене витягнути Гінкельберґа з-під обстрілу. Він лежав навів-притомний з серйозним пораненням у груди. Від крові мене тоді ледь не знудило. Вона була усюди – перемішана з землею, на одязі та зброї. Навколо підривались міни, кидались гранати, було чутно кулемети. І крики французькою.
Зараз це було майже так само, лише замість французів це були українці. Партизан я не бачив, але добре бачив результати їхньої роботи. На дорозі валялись трупи наших солдат, покинуті автомати та мішки з піском. Будинки, що догорали, ще досі тліли у цій січневій ночі. Наші використовували вогнемети, спалюючи навколишній ліс. Франц поруч стріляв. І стріляв влучно. На його лиці був дуже зосереджений вираз. Стиснені губи та насуплені брови. Він швидко перезаряджав автомат і націлював його. Партизани були на околицях, звідки найчастіше лунали крики і накази.
Декілька трупів партизан я помітив, коли ми вирішили змінити позицію. Закінчувались набої. Присівши, ми були змушені з Францом перебігти на інший бік. По дорозі хапнули кілька магазинів.
- Чорт забирай! – лайнувся я. Магазини виявились порожніми. А боротьба була не на нашу користь.
- Пусті, трясця! – Франц кинув магазини під ноги. – Що, йти здаватись?
- Ти здурів? – я очманіло глянув на нього. – Яке здаватись? Вони нас розстріляють, навіть якщо будемо махати білим прапором.
- А як щодо правил війни і того, що тих, що здаються, не вбивають? – друг витягнув сигарету. Йому ще хотілось курити в такий момент?
- Не мели дурниць. На війні немає правил. – буркнув я. Франц усміхнувся. Вогонь його сигарети тлів. Я чудово її бачив, як згорав тютюн усередині і дим, який Франц випускав з вуст. Мене осяйнуло. Він ж ідеальна мішень для снайпера.
- Чого ти так дивишся? – спитав Франц.
- Тебе може помітити снайпер з твоїм курінням.
- Ой, в них немає ресурсів для снайпера. – розсміявся друг, але я раптом піддався внутрішньому інстинкту і штовхнув його убік. Франц впав на сніг, а там, де щойно була його голова, промайнула куля.
- А я казав. – я витягнув пістолета. Це була єдина зброя, яку я мав, що ще була заряджена.
- Я промовчу. І просто подякую. – Франц кинув сигарету й присипав її снігом. Ліг на землю, також витягнувши пістолет. Я зробив так само і ми поповзли уперед. За метрів десять були наші. Вони зробили щось на кшталт блокпосту з мішків та столів. Серед них я бачив і Клауса. При його появі у мене починали скрекотіти зуби.
- Гофф мене бісить. – раптом сказав Франц. Боже, він ще має час думати про жарти у такий момент? Мені хотілось розреготатись.
- Не тебе одного. – відповів я. Я уже майже усміхнувся, але моя рука щось намацала. Я глянув донизу. Під снігом та землею через вибух лежав труп. Це був наш солдат. Та це ж Пауль! Його обличчя обгоріло, а руки досі тримали автомата. Мене зараз знудить. В ніздрі впився трупний запах.
- Це Пауль? – запитав Франц. Він відповз трохи далі. Озирнувшись до мене, друг здавався засмученим. В першу чергу Пауль був його другом, а не моїм.
- Так.
- Не затримуйся. Нам ще треба долізти до них. – Франц глянув на небо. Над нами постійно літали кулі. Ще чудо, що не зачепило нас. - Я бачу в них там є радист. Можливо, вони покличуть підкріплення. Інакше, ляжемо ми тут усі як в братській могилі. А я ще жити хочу. На мене чекає кохана у Лейпцигу.
- Радий за тебе. – я поліз до нього. Вчасно він згадав за наречену. Моє серце, віддане Марічці, втікало з невеликою групою селян світ за очі. Після попередження я навіть не встиг побачити її. Я сподівався, що вона неушкоджена, що наші не зловили її. Інакше, тоді нащо я все це затіяв? Лише заради неї я розповів про план Клауса. Тому, якщо вона помре, то лише через мене.
- Дивіться хто тут! – Клаус помітив нас. Він не дивився на нас, лише стріляючи кудись над нашими головами.
- Граната! – крикнув його ад’ютант і вони усі лягли на землю, прикривши вуха. Ми з Францом також. Вибух пролунав недалеко, земля накрила нас снігом та чорноземом. Залетіла у вуха, волосся, навіть до рота. Знову дзвеніло в голові.
- Повзіть сюди! – крикнув нам хтось. – Де ваша зброя?
- Закінчились набої. – відповів Франц.
- Ну, це хоч робить вам честь, що ви стріляли. – саркастично кинув Клаус. – А то я б вам не повірив. Щенята Гінкельберґа. Де він до речі?
- Мертвий. – сказав я. Я сів на землю за блокпостом, спершись на мішки. Гофф задоволено усміхнувся.