29. Ганс

Гінкельберґ був розлюченим. Я старався не відволікатись від дороги. За кілька днів його відсутності знову випало багато снігу, бо дорогу замело. Її ніхто не чистив, тому доводилось їхати повільно. Вільгельм позаду аж скрипів зубами від того. Ми плелись як черепахи. Він не розповів мені що саме сталось у Лемберзі, але зі станції я забрав його злого як чорта. Його сестра померла. А він не зміг поїхати на похорон. Мабуть, саме тому він казився. Я б теж злився, якби в мене була сестра. Це був плюс того, що я сирота. Ні батьків, ні брата чи сестри. Нікого. Так легше жилося, бо я не мусив переживати за когось, окрім себе.

Село простягалось на горизонті у сутінках січневого дня. Уже темніло, дні були короткі. В деяких будинках диміли комини. Люди готувались до вечері. Минаючи комендатуру, я помітив чужу машину. Хтось приїхав?

- Чорт забирай! – Гінкельберґ також її помітив і це вилилось у гнівній фразі.

- Чия це машина? – стиха спитав я. Я не розраховував на відповідь. Бо більшість питань, які я задав на станції були проігноровані командиром.

- Клауса. – відповів Вільгельм. Твою дивізію! Чому знову він? Невже знову приперся у відпустку пити кров усім навколо? – Натисніть на газ, роттенфюрере! – наказав Гінкельберґ. Я послухався.

Коли я зупинив машину біля будинку, мені здалося, що чомусь було надто тихо. Хоч і була зима і співу пташок не почуєш до початку весни, але все одно будинок і всю частину вулиці, де він стояв, огорнула якась гнітюча тиша. Гінкельберґ сам вийшов з машини та пішов до будинку. Я вийшов за ним.

- Там нікого немає. – пролунав голос. Ми озирнулись. Це був герр Брицький. Він вийшов з-за тину свого будинку і кожусі. На його руці була чорна пов’язка. В нього траур.

- Де вони? – запитав Вільгельм. Він глибоко дихав, з роту йшла пара.

- Меланія в госпіталі. В неї стався викидень. – Господи! Я злякано глянув на Гінкельберґа. Він стиснув щелепи та кулаки. Рукавиці на ньому затріщали. Шкіра на морозі була скрипучою.

- А дівчина? – в голосі Вільгельма я відчув напругу.

- Її стратили за партизанство сьогодні вдень. – герр Брицький ледве стримував сльози. Як це Галина загинула? Якщо сьогодні вдень, то це Клаусова робота. – Повісили. – додав старий.

- Хто? – Гінкельберґ підійшов ближче до старця. Він був напрочуд спокійним. Після всього того, що він пережив, навряд чи смерть Галини була йому важлива. Він би і сам її стратив, якби знав, що вона партизанка. Цікаво, як в неї це вдалось? Солдати, та і я сам, настільки ретельно шукали партизан по всьому селу, в лісі та в сусідніх селищах. І нічого. Аж стало образливо, що нас обвели навколо пальця як малолітніх.

- Я не знаю як його звати. Тепер він тут командує. Бував тут раніше. – мовив герр Брицький. Вільгельм кивнув йому.

- До комендатури, роттенфюрере. – кинув він мені. Я пішов до машини. Сівши в авто, я завів мотор. Гінкельберґ голосно зітхнув. Я розвернув машину та поїхав вперед. Біля комендатури було чимало солдат. Вони злякано зірвались з місць, помітивши Гінкельбреґа. Наперебій викрикуючи «Хайль Гітлер!», вони віддавали честь, але Вільгельм проігнорував їх. Я помітив Пауля серед солдат, але на його питальний вираз лиця я лише розвів руками. Мені довелось гнати за Гінкельберґом всередину.

Він побіг на другий поверх. До свого старого кабінету. Ми обоє знали, що Гофф там. Вільгельм ривком відчинив двері. Клаус підняв голову. Він щось писав, підперши голову кулаком. Настільна лампа світила огидним жовтим світлом.

- А, це ти! – він зміряв розлюченого Вільгельма поглядом і повернувся до писанини.

- Що ти тут робиш? – спитав Вільгельм. Вся його суть видавала роздратування, але голос залишився спокійним. Не знаю, як він це робив, але збоку виглядало вражаюче. Я б на його місці налетів на Гоффа і дав би йому по пиці.

- Виконую свої обов’язки. – Клаус досі не підняв голови. Так ретельно щось писав. Напевно, Генріху Мюллеру*. – Ти ж з ними не впорався. Такого безладу тут навів. – Клаус похитав головою, цокнувши язиком.

- Якого дідька ти тут?! – Вільгельм підійшов ближче до столу. Я топтався на порозі.

- Тобі ж сказали, що якщо рипнешся звідси, то полетиш з посади. – Гофф нарешті підняв погляд і відклав ручку. – Хіба ні, Вільгельме? Але все одно ти погнав у Лемберґ.

- Моя сестра померла… - почав Гінкельберґ. Я здалеку бачив, що він уже стискав кулаки.

- Так, я в курсі. Саме я заборонив тобі їхати на похорон. Думаю, це ти також знаєш. – він усміхнувся. Була б моя воля, я б його застрелив тут і зараз.

- Чому? – в голосі мого командира прозвучав розпач. Я раніше такого від нього ніколи не чув.

- Я скажу, якщо ти скажеш своєму ручному песику зникнути звідси, доки я його не пристрелив. – Клаус дивився прямо на мене. Тепер уже і я стиснув кулаки.

- Ви вільні, роттенфюрере! – глухо сказав Вільгельм. Я став струнко і віддавши честь, пішов геть, зачинивши двері. Але лише для виду. Я пішов у сусідній кабінет. Там колись працював Франц. Зараз його тут не було, що дуже зіграло мені на руку. Хоч він і був моїм приятелем, але він би задавав питання. А цього мені зараз не треба. Я приклав вухо до стіни. На щастя, тут вони були тонкими. Голоси були глухі, але я все одно міг розчути про що йшла мова в сусідньому кабінеті.