28. Галина

Залишивши послання Якову у дуплі, я пришвидшено йшла додому. Останнім часом він писав дуже часто. Якийсь неспокій зароджувався в душі. Щось трапиться. Відсутність Гінкельберґа лише грала нашим на руку. Цього разу я щиро сподівалась, що більше ніколи його не побачу.

Зима не спиняла обертів: хурделиці, ожеледиця та мороз. Кожного дня я мріяла про весну. Про зелені дерева, спів пташок, тепле сонце, що світило б з неба. Постійний білий колір на вулиці уже нервував. Одягались ми у похмурі відтінки, тому весь навколишній світ здавався білим, чорним та брунатним.

Цього дня на роботі я вперше відчула насолоду від праці. Мені легко вдавались замовлення, я швидко справлялась з дорученнями і у мене нарешті вийшло зліпити гарні пельмені. Марічка теж трохи повеселішала. Хоча у її домі жив страшенний сум. Батька та братів вони більше так і не побачить. Не знатиме де їхні могили, не зможе навіть просто провідати їх, щоб виплакатись. З мамою вона потроху знаходила спільну мову. Горе їх зблизило. Як не крути, пані Ганечці боліло не менше, ніж Марічці. Можливо, навіть більше. Її помилка коштувала занадто дорого. Забагато людських життів вона погубила. Жінка жила з цим ярмом. Мені в якісь мірі було її шкода. Я знала, що вона ніколи не відчувала до мене прихильності і не схвалювала нашу з Марічкою дружбу. Тепер вона уже відступила і дала нам спілкуватись ще ближче.

Пан Брицький змарнів, але все одно залишався жвавим та життєрадісним. Старому недавно виповнилось вісімдесят. Така поважна дата святкувалась в окупації. Ми з Меланією, Марічкою, пані Ганечкою та ще кількома сусідами завітали до нього, щоб привітати. Чоловік так зрадів такому спонтанному сюрпризу, щоб аж розплакався. Його сліз я не витримала. І сама розридалась, чим налякала усіх присутніх. Меланія кинулась мене заспокоювати. У неї уже було видно животик, на щастя і нудота зранку зникла. Вона пожвавішала, колір лиця став рум’яним, а вага тіла трохи більшою. Я молилась, щоб з нею та дитиною все було добре. Меланія заслужила трохи щастя і радості в житті. Після такої страшної втрати, в її житті мала наступити біла полоса.

- Як ти гадаєш, він цього разу повернеться? – Меланія і я чистили цибулю на кухні. Німці, у образі Франца, дозволили, щоб жінка працювала на кухні, хоча б до народження дитини. Важка праця була надто складною і небезпечною для неї.

- Хто? – я напружила лице. Від цибулі в мене завжди текли сльози. Аж пекли очі.

- Той офіцер, що в нас живе. – відповіла Меланія. Я відчула як в мені щось зробило оберт. Що за чортівня? Якась дивна реакція. Я не хотіла щоб він вертався. Франц був добрішим за нього і, коли він був головним, нам хоча б дозволяли дихати.

- Сподіваюсь він помер там, куди б не поїхав. – буркнула я. В грудях знову закололо від таких різких слів. Меланія аж охнула.

- Галюсю.. – вона поблажливо глянула на мене. Я сховала очі.

- Не кажіть, що я маю говорити менш злобно. Він – жахлива людина і я не бажаю йому чогось хорошого. Не після того, що він зробив. І що ще зробить. – Марічка, що стояла збоку, дивно скосила на мене погляд.

- Без нього тут спокійніше. – додала Марічка. – Тому я тут згідна за Галею.

- Та і я теж не горю бажанням, щоб вертався. Лише страшно – що буде, коли він вернеться? Чи не полетить увесь спокій коту під хвіст?

- Спокій повернеться лише після травня сорок п’ятого року. - на мене з обох боків вирячили очі. – І то, ненадовго. Бо совєти як зайдуть, то не виженемо їх до дев’яносто першого.

- Знову ти говориш якісь небилиці. – сказала Марічка, перевівши все у жарт. Шкода, що мені ніхто не вірив. Сподіваюсь, коли настане той час, вони зрозуміють, що я була права. Меланія серйозно оглянула мене, але я проігнорувала її погляд, повернувшись до роботи. В залі сиділо шестеро солдат, якщо не винесемо вчасно, можемо отримати проблеми. Решту дня я прожила в пустці власних думок.

Позавчора вдень Гінкельберґ поїхав. А сьогодні поїхав Ганс. Напевно, зустріти його на станції. Напруга в мені зростала. Ніч я погано спала, а зранку майже отримала панічну атаку. Вперше за вісім місяців перебування тут мені було так страшно. Натомість у селі було все добре і спокійно. Затишшя перед бурею.

На мої тривоги ніхто не звертав уваги. За цей час я навчилась приховувати свої проблеми, а хвилювати Меланію зайвий раз не хотілось. Марічка помітила мій настрій, але нічого не питала. Вона по собі знала як це – носити в собі напругу. Я ніколи не випитувала її, якщо бачила, що вона не хоче розповідати. І тепер Марічка робила так само.

- Ай! – зойкнула я. Тарілка вилетіла з рук. Білосніжна порцеляна валялась на підлозі, а я зачаровано дивилась на неї.

- Що сталось? – з кухні вилетіла Марічка.

- Я розбила тарілку. – я нахилилась, щоб зібрати осколки.

- Обережно. Не.. – подруга присіла біля мене. Я знову айкнула. На пальці з’явилась кров. – поріжся.

- Уже. – я притулила шматку до руки.

- Зараз принесу аптечку. З тобою щось сьогодні точно не так. – мовила Марічка і зникла на кухні. За вікном пролунав звук машини. Я підійшла до вікна. Приїхав Гінкельберґ, подумалось мені. Але авто було іншим. З нього вийшов не Ганс, а невідомий мені хлопець. Він відчинив двері і з машини вийшов Клаус Гофф. Той приятель Гінкельберґа. Що йому тут треба?

- Хто там? – Марічка встала за моєю спиною.