24. Галина

Свічки різали очі своїм світлом. У кімнаті панувала напівтемрява. На табуретках стояли дві труни. Закриті, бо священник порадив краще ховати в закритих трунах. Їхні тіла були понівечені. Я сиділа навпроти і дивилась у стіну. Ця ніч буде довгою. Ще ніколи я не сиділа біля покійників цілу ніч. Максимум була на парастасі та похороні, але вдень. А тепер я мусила сидіти, тому що була єдиною, хто міг провести їх на той світ. Пан Брицький казав, щоб я ліпше поспала у нього, а він посидить тут. Але я не могла так.

Бабці зі села також прийшли і разом співали траурні пісні. Я таких навіть не знала. Їхні дзвінкі голоси не давали мені заснути, хоча і хотілося. Темрява за вікном та хурделиця, що завивала у симфонії вітру робила атмосферу дуже готичною. Мені самій було дивно, що я не плакала. Немов я не розуміла до кінця, що у цих трунах лежать мій прадід та його син. Ніхто не знав цього, бо я сама це усвідомила запізно. Дідусь розповідав, що його брат помер малим. Яка ж іронія! Спогад про дідові фотографії виник лише зараз.

Марічка також прийшла. Саме її присутність давала мені сили. Жінок я не знала, лише на рівні імені та привітань, якщо ми бачились. Але вони знали Ігоря та Михайлика. Тому і їхні пісні та сльози здавались доречними. Священник прийде завтра зранку, а до обіду ми їх поховаємо. Була люта зима. Холоди пробирали до кісток, а сніг все падав і падав. Ніби знав, що його так любив Михайлик.

- Тобі варто поспати. – Марічка сіла на сусідній стілець. Вона як і я була у чорному, ховаючи волосся під темною хусткою.

- Я не хочу спати. – я роздивлялась свої нігті. Короткі, підстрижені. Пальці холодні. У душі та в голові було пусто. Мені хотілось сидіти біля трун, слухати пісні, що співали бабусі. Хотілось і плакати, тільки чомусь не виходило. Щем у грудях болів, але сліз так і не було.

- Я знайшла трунарів на завтра. Точніше, вже на сьогодні – Марічка глянула на годинник. Була друга ночі. – Вони допоможуть принести труни на цвинтар та закопати могили. Правда, ґрунт дуже твердий. І снігу нападало багато. – я була вдячна, що вона тихо розмовляла зі мною. Так я не перебувала у вакуумі власних думок, які крутились лише навколо того, як я скажу про все це Меланії. Жар у неї потроху спадав, але вона досі була у госпіталі. Слаба і змучена. Відвідувати мені її не вдавалось настільки часто як я би того хотіла. Лікар, що представився Ріхардом, заспокоював мене, але я все одно хвилювалась. В цей час від пневмонії помирали, адже антибіотиків, відомих у двадцять першому столітті і якими лікували мене, ще не було. Тому я боялась, що Бог забере ще і її. І тоді мені залишиться лише втопитись у річці, бо я не зможу жити тут сама.

- Де той офіцер, що у вас живе? – спитала Марічка. Жіночка, що сиділа найближче до нас недобре зиркнула на нас. Ми відразу натягнули ще більше сумну мармизу на лиця і опустили голови.

- Не знаю. І знати не хочу. – я поправила светр на колінах. Він був Ігоровим – завеликим для мене, але дуже теплим і приємним на дотик. Меланія зв’язала його чоловіку на минулий день народження, як вона мені розповідала. Ігор не дожив до дня народження десять днів. Без поняття що робити одинадцятого числа, адже я задумала цілий бенкет. Тільки тепер нема для кого.

- Сподіваюсь, він не з’явиться зараз як чорт з пекла. – буркнула Марічка. Її підтримка змусила мене усміхнутись. Вона простягнула мені руку і стиснула мою долоню. Я поклала голову їй на плече. Як ж все таки добре, що вона була поруч! Ніч тягнулась. За нею години та цокання годинника. Пісні мінялись одна за одною, свічки мерехтіли. Труни більше не здавались осередками темряви у кімнаті. Вітер стих, а під ранок, десь о п’ятій, коли де-не-де за горизонтом виднілись проблиски світла, взагалі зник.

О восьмій світло уже остаточно перемогло морок ночі і ми усі піднялись з стільців. Шестеро жінок по черзі поцілували мене у щоку та обняли. Їхні обійми були заспокійливим. На диво не боліла голова, хоча ми з Марічкою не стулили очей ні на хвилину. Священник зайшов у темній рясі та через кілька хвилин почав службу. Люди заходили до хати, а пізніше я помітила, що вони стояли навіть на вулиці. Від кадила трохи закрутилась голова, але я постаралась взяти себе в руки. Пан Брицький став поруч і по-батьківськи поклав руку на мої плечі. Так було спокійніше.

Шестеро чоловіків підняли труну Ігоря, а ще четверо – Михайликову. Священник розпочав ходьбу. За трунами йшла я. За звичаєм мусила йти сама, бо інших рідних, окрім Меланії, не було. Спершу були сперечки між священником та паном Брицьким, тому що я не була кровною родичкою. Я не могла їм сказати, що прийшла з майбутнього, бо мене б закрили у божевільній. На щастя, Зеновій Карлович вмовив священника і він погодився, особливо зглянувшись на обставини. Меланія не могла бути тут. Вона ще досі не знала і Марічка з паном Брицьким не втомлювались мені про це нагадувати. Лише сьогодні мені усі дали спокій.

Німці, які проводжали нас поглядами, мене нервували. Не могла я пробачити їм і Гінкельберґу смерть рідних. Це все вони винні. Навіщо було заміновувати поле і ліс? Ще й взимку. Не полінувались копати, гади! Згадка про Гінкельберґа мене розізлила. Добре що часу злитись у мене не було. Ми завернули на цвинтар і почалась відспівування.

Уже на кладовищі почав падати сніг. Небо захмарилось опівдні і сніжинки завертілись у польоті донизу. Священник почав співати «Вічная пам’ять», а я відчула як в очах запекло. Сльози, ніби дамбу прорвало, потекли вниз. Ця пісня завжди доводила мене до сліз. Скільки мені б не було років, я плакала, чувши її. Марічка опинилась біля мене, пригортаючи до себе. Труни почали опускати донизу і з кожним сантиметром в мене перед очима пробігали спогади. Михайлик на ровері, Ігор, що не відпускав до лісу, сміх за столом, втомлені, але такі рідні очі, які більше не усміхнуться. Голоси, які більше не покличуть. Кинувши землю в обидві могили, я відійшла вбік. Позаду десь хруснула гілка. Я озирнулась. Між деревами стояла постать. Юнак тримав шапку в руках, до болю стискаючи її. Придивившись, я впізнала його. Це був молодий дідусь.