18. Ганс

З дерев вітер зривав листочки. Вони літали у дивному танку, падаючи на лобове скло машини. Я сидів у авто, склавши руки. Вільгельм затримувався. Сьогодні він вперше вирішив їхати у комендатуру в обід. І дуже дивно для свого характеру спізнювався уже на півгодини. Може, варто зайти до нього? Та ні, не буду. Ще зустрінусь з Галиною. Минуло два тижні, а я досі пам’ятав, як мені довелося вибивати двері кафе, ніби це було вчора. Гінкельберґ навіть не подумав – а відразу витягнув пістолета і застрелив Бернда. Бідолашна Галина.

Я сподівався, що той мерзотник горить у пеклі. Коли Вільгельм попросив слідкувати за Берндом я хотів відмовитись. Ця затія мені не подобалась. Бернд був підозрілим і навіть параноїчним, тому слідкування за ним було випробуванням. Він завжди озирався і рідко залишався серед натовпу. Бернд Гінкельберґ любив бути наодинці. Особливо відколи Отто та Фрідріха його кузен відправив на схід.

Після їхнього вибуття настав спокій. Ніхто не сварився, по крайній мірі не до такої міри, як тоді влітку. Бернд без своєї свити став, як і будь-який розбишака, слабаком, що боїться сказати слово поперек комусь. Тому що тепер він був сам. Здогадатися, що він наважиться напасти на дівчину серед білого дня, я не очікував. Погнавши наверх, щоб доповісти Гінкельберґу, я вперше побачив як на обличчі командира промайнув страх.

- Приведіть когось до неї. Бажано жінку. – наказав він мені. Я побіг на вулицю, думаючи кого саме. Логічно, що чоловіків вона боятиметься перші кілька годин, а то і днів чи тижнів. Я стояв на дорозі біля комендатури. І побачив Марічку. Серце зробило мертву петлю. Дівчина помітила мене. Вона злякалась, коли я побіг до неї.

- Ходіть зі мною! – вона почервоніла. Її рожеві губи розкрились, ніби вона щось хотіла сказати.  – Прошу!

Марічка зрозуміла, що щось трапилось. Вона кивнула, але спершу озирнулась. Лише потім вона швидким кроком пішла за мною. Дівчина тихо скрикнула, помітивши подругу на підлозі. Мені здалось, що ми завадили якомусь моменту. Гінкельбреґ дуже різко піднявся. Він був схвильований. Аж дивно, він і хвилювання. Я вважав, що це несумісні речі. Марічка щось говорила Галині, а вона скляним поглядом дивилась на тіло Бернда. Я і сам закляк.

- Візьміть кількох солдат і закопайте тіло. – голос Вільгельма вивів мене з трансу. Я коротко кивнув. Гінкельберґ пішов нагору. Хотів би я бути настільки холоднокровним. Щойно він був ледь не турботливим до Галини, а  зараз знову чеканив накази. У дворі я покликав кількох рядових. Хлопці округлили роти, коли побачили причину чому я їх покликав. Пояснивши їм, що краще менше говорити, а більше робити, ми вирушили у ліс. Там і поховали Бернда. Відпустивши солдатів, я все таки тихо помолився над могилою і скріпив дві гілки у подобі хреста. Бернд би це не оцінив, я знаю. Я хотів лише полегшити свою душу, а на його, відверто кажучи, мені було начхати. Вийшовши з лісу, я відчув спокій.

- Ви збираєтесь рушати чи ні? – от чорт! Гінкельберґ сидів на задньому сидінні і пропалював мою потилицю поглядом.

- Так точно! – я завів мотор та рушив. Вільгельм сьогодні був дивним – взяв Зевса з собою у комендатуру, наказав приїхати за ним о першій, хоча вийшов до мене о другій. Дивно все це.

Зупинившись біля комендатури, я відразу помітив усередині Клауса. Чому він досі не поїхав? Я чув їхню розмову з Гінкельбреґом два дні тому. Він просив його поїхати. Вільгельм вийшов з машини. Зевс гавкнув і побіг за ним. Я вимкнув мотор і перевів дихання. Гофф мене не любив, особливо після того, як я мав наглість і сміливість заперечити йому. Я наздогнав Вільгельма. Він стояв у холі і говорив з Клаусом.

- Ти їдеш? – Клаус усміхнувся. Ненавиджу його посмішку. Так усміхались лише жорстокі люди. Вільгельм і сам скривив губи у посмішці. Цікаво, вони досі друзі? Бо останнім часом після зустрічей з Клаусом Гінкельберґ ледь не скрекотів зубами.

- Так. Відпустка закінчилась. Мушу повертатись до справ. – він зиркнув на мене. Я постарався витримати цей погляд.

- Щасливої дороги! – Вільгельм широко усміхнувся. Здуріти, він так вміє? – Напиши мені коли приїдеш. – чоловік пішов до сходів, але його спинив голос друга.

- Скажи, Вільгельме, чому ти його вбив? – той розвернувся. Я стояв як вкопаний. Може, варто мені піти? Я хотів зробити крок вліво, але Гінкельберґ зупинив мене.

- Куди ви зібрались, роттенфюрере? – я хотів провалитись крізь землю. Нащо він мене зупинив? Чого Гінкельберґ хотів щоб я це слухав?

- Мені просто цікаво… - Клаус склав руки у позу Наполеона. Він був злий. Брови насупив, очі майже були чорні. – Скажеш?

- Він не послухався наказу. – відрізав Вільгельм. Тільки що б ще ці двоє не побилися. Знаючи, що Гофф був вищим по званню і вимагав до себе дотримання субординації, Вільгельм все одно вмудрився відповісти це так, ніби зробив йому послугу.

- Якого?

- Це не має значення.

- Має. Ти вбиваєш своїх людей просто так. Керівництву це не сподобається.

- Під керівництвом ти маєш на увазі себе?

- Ти забуваєшся, Гінкельберґ! – Клаус став ніс у ніс з ним. Як малі діти. Змагаються у кого більше влади. Індики! – Відповідайте, гауптштурмфюрере!

- Він знав про наказ і про те, що покарання за порушення – смерть. Бернд зробив свій вибір. – Вільгельм стиснув кулаки.

- Я буду змушений розповісти про це твоєму батькові. І доповісти командуванню.