17. Галина

Останнім часом дощило. З неба падали холодні краплі, перетворювавши дорогу в селі на суцільне болото. Жовтень перегортав сторінки календарю дуже швидко. Я уже майже не зважала на плин часу. Години мінялись днями, тижнями і так по колу. Марічка уже трохи заспокоїлась, бо Отто та Фрідріха, які жили у неї вдома, відправили на фронт. Я майже впевнена, що до цього доклався Гінкельберґ. Він терпіти їх не міг, а те, що вони були друзями Бернда лише більше переконувало його зробити це рішення. Тепер Марічка і пані Ганечка могли спокійно жити у власному домі, а не у сінах. Скоро почалися б холоди, тому я не могла не думати наскільки це все склалось вдало.

Ганса я тепер бачила рідше. Ад’ютант бігав за дорученнями свого командира, я бачила його постать, яка завжди поспішала кудись. Проте тепер набагато рідше. Квіти він тепер не носив, бо сезон уже минув, на щастя Марічки. Вона тепер знову усміхалась, нормально їла та не здавалась привидом. Щодо Михайлика, то хлопчак не злізав з ровера, катаючись по всьому селу. Його друзі бігали за ним, благаючи покататись, на що Михайлик ніколи не відмовляв. Ігор та Меланія продовжували працювати і саме вони мене хвилювали. Ігор схуднув, його спина зігнулась у вигині біля пліч і ще його почало турбувати серце. Чоловіку було лише сорок один, а виглядав він на років п’ятнадцять старшим.

Меланія змарніла. У свої тридцять шість вона мала сиві волосинки у волоссі, зморшки біля очей та зморені працею долоні. І ще вона кашляла ночами. На усі мої питання вона відмахувалась що це лише застуда і не хотіла піти до сільського лікаря. Згодом він помер, поважний вік не чекав, і село залишилось без єдиного медичного працівника. Я не рахувала нацистського лікаря у госпіталі, який не зважав на наші проблеми, та двох повитух, що могли максимум прийняти пологи. Не дай Боже Меланія захворіє. І що ж ми тоді робитимемо? Але я швидко забувала про проблеми.

Інші клопоти забивали мені баки, не даючи змоги відволікатись на щось інше. Ранній підйом у сутінках, робота до вечора, скупі прийоми їжі двічі на день та сон. Моє життя скотилось до банальщини. Михайлик тепер зі мною навіть не говорив. Він бачив мої рухи – повільні, на межі виснаження. Тому мовчав. Хлопчик надто рано подорослішав. Мабуть, війна таке робить з дітьми. Забирає їхню невинність.

З початком заморозків зранку у мене почались кровотечі з носа. Спочатку мене це налякало, коли багряні краплі впали на стіл, який я тільки протерла. Пан Брицький тоді змусив мене піти додому, але відпочити не вийшло. Біля хвіртки вдома я зіткнулась з Гінкельберґом, який наказав повертатись на роботу. Його не здивував мій стан. Те, як я ледь не впала, розвернувшись, від втоми, як в мене знову почалась кровотеча з носа та погляд Ганса. Юнак відчував до мене жаль, це я знала. І відчувала. А Гінкельберґ не відчував нічого.

Кілька днів потому я вперше добре виспалась. Мій організм, мабуть, звик до нового стану. Кров більше не текла, а голова не боліла. Слабкість була незначною, тому я старалась запихнути у себе сніданок, щоб мати хоч якусь енергію до обіду. Глянувши в дзеркало, я помітила наскільки змінилась. Щоки зникли, показуючи, невідомі мені раніше, вилиці. Брови я уже кілька місяців не вищіпувала, про гоління ніг чи пахв взагалі забула. Волосся, яке раніше було русявим і блискучим, потьмяніло і стало сухим. Кілька разів Меланія підстригала його мені, щоб воно хоч трохи менше змахувало на солому. Губи потріскані, очі червоні. Шкіра задубіла, особливо на руках. Ключиці випирали з-під широкого светру та блузки під ним. Спідниця прикривала ноги, одягнені у бавовняні панчохи. Схудла я на кілограм вісім. Моя фігура в принципі не була повною, худорлявість у мене від мами, а зараз я взагалі була схожою на скелет. Але змінилась я не лише ззовні. Цикл полетів у нікуди, хоча я навіть була рада. Від менструацій мені було гірше, ніж зазвичай. А так як вони були у мене рідко, і проблем було менше.

Мій характер змінився. Тепер мені не було огидно драяти туалет. Терпіти насмішки солдат, кпини внутрішнього голосу. Дівчисько з гострим язиком замінила покірна селянка. Мене зламали. Від дівчини двадцять першого століття не залишилось нічого. Я майже не думала про минуле життя. Кожної неділі, коли ми ходили у церкву, я запитувала Бога – за що? Невже я щось таке погане зробила, що опинилась у таку страшну пору? Але відповіді не було. Тому я перестала навіть питати.

Сьогодні було дивно, що мій шлунок ще сприйняв їжу. Поснідала я вдвох з Михайликом. Потім відвела його до школи та пішла у кафе. Марічка уже чекала на мене. Була п’ятниця, а Зеновій Карлович пообіцяв нам короткий день. Казав, що домовився з Гінкельберґом. Цікаво як? Тому чудовиську було паралельно на нас. Але слова він дотримав. Пан Брицький сказав нам о п’ятій, що ми можемо йти додому. Боже, це вперше за півроку! Вихідний. Хоча б скорочений день.

- Ти йдеш? – Марічка заглянула на кухню. Пані Пазя та Стефа уже пішли. Взяли продуктів додому. Цікаво, нащо їм стільки картоплі? Я знизила плечима на їхню поведінку. Харчів усім не вистачало і я не могла звинувачувати їх, що вони хотіли щось взяти про запас.

- Так. Зараз. – я мила руки. Після ліплення вареників у мене під нігтями досі залишалось тісто. – Ти йди, не чекай мене! – Марічка помахала мені рукою і зникла. За нею дзенькнули двері кафе. І настала тиша. Залишилась я сама. Зеновій Карлович пішов першим, поклавши ключі на барну стійку.

Нарешті я змила тісто з рук та витерла руки. Дзенькіт дверей привернув мою увагу. Марічка знову вирішила мене дочекатись. Я ж казала, що не треба. Я вийшла у зал, готуючись дорікнути Марічці, що вона мене не слухає. Але ноги стали свинцевими і я не змогла зробити ні кроку. На порозі стояв Бернд. Він тримав у руках ключі. І повільно закрив двері на замок. Чорт!