15. Галина

Марічка чистила картоплю, час від часу шмигаючи носом. Кілька днів тому прийшла похоронка на її старшого брата. Доля батька і ще двох братів – була невідомою. Невідомість була ще гіршою за маленькі складені клаптики паперу. Її мати трималась відсторонено, вона ніколи не відрізнялась особливою ласкою до наймолодшої дитини, а останнім часом то взагалі не помічала Марічки. Остання лише потай стирала сльози, коли треба було виходити до залу. Німці не зважали на зовнішній вигляд жодної з нас – їм було головне, щоб страву подали вчасно і теплою.

Я вихопила тарілки у Марічки з рук і похитала головою, коли вона запротестувала, бажаючи вийти до столів. Сьогодні була її зміна.

- Сьогодні я буду обслуговувати. Їх і так не густо. Впораюсь. – я озирнулась на два столики, за якими курили четверо офіцерів.

- Ти ж розірвешся. – тихо відповіла дівчина, але я зробила рішучу міну. Дивлюсь на тарілки з відбивними та смаженою картоплею.

- Нічого мені не станеться. А ти краще сьогодні побудь на кухні. Допоможеш мамі.

Марічка не сильно впиралась, на щастя, і повільно пішла до комори. Робота хоч трохи відволікала її від гнітючих думок. Нехай вдосталь поплаче на самоті, так стане краще. Сподіваюсь.

Я віднесла страви на відповідні столики і озирнулась на звук дзвіночка. На порозі стояв Ганс. Він привітно усміхнувся і підійшов ближче.

- Guten Tag! Können Sie, bitte, einen Kaffee machen? (Добрий день! Могли б ви, будь ласка, зробити одну каву?)

- Natürlich. (Звичайно.) -  відповіла я хлопцю, поставивши тацю на прилавок з іншої сторони лицем до серванту з тістечками. – Sollte das für Ihnen sein? (Це повинно бути для вас?) 

- Nein. (Ні) – я повернулась, боком притримуючи двері, які відділяли кухню і зал. А для кого тоді? Ганс ще раз усміхнувся. Ніби вибачаючись. – Für Hauptsturmfürer. (Для гауптштурмфюрера.)

Приїхали. Робити каву цьому кату. Я взяла себе в руки, стерши мармизу неспокою і одягнула завжди привітну усмішку, заготовлену для решти солдат, окрім Ганса. Він імпонував мені, не зважаючи на усі видні мінуси. Ставився він дружелюбно, з повагою, щирою, а не показово, як той офіцер, що жив у нас.

- Warten Sie mal. (Зачекайте) – сказала я, зникнувши на кухні. Руки трусились. Я завмерла з ложкою цукру у руці і дивилась на неї, мов на манну небесну. Боже, я забула скільки уже кинула. До голови відразу прийшли невтішні сценарії, те як мене кинуть до підвалу за не таку каву.

- Візьми себе в руки. – прошепотіла я собі під ніс і ще раз кинула одну ложку. Зробила на око, як для себе. Чайник відразу був гарячий, бо пані Софія хвилину тому запарювала собі чай. Я вибрала найкраще горнятко з сервізу, що недавно передав пан Брицький.

Чеський посуд була такий тонюсінький, що я майже бачила свої пальці на крізь порцеляну. Мені вдалося заспокоїти руки і таця більше не тряслася, немов кролик перед тигром.

- Danke schön! (Дуже дякую!) – Ганс досі стояв перед прилавком, усміхаючись скромною усмішкою. Решта солдатів зникла, тарілки порожньо стояли одна біля одної. Треба буде зараз прибрати.

- Bitte schön! (Будь ласка!) -  я поставила тацю перед роттенфюрером і пішла до задніх столів.

- Aber können Sie das persönlich bringen? Ich muss eine Weile weg sein. (Але ви могли б занести особисто? Я мушу поїхати.)

- Ja, natürlich. (Так, звичайно) -  я відповіла майже на автопілоті, розгубившись уже після дзвінкого звуку дверей, який пролунав мов похоронний марш за зниклим Гансом.

До мене повертаються спогади, як Марічка частенько носила каву нагору, а я навіть ніколи не запитувала кому. От дурепа, ніби не знала, в кого тут є достатньо влади, щоб віддавати накази. Точно не Отто чи Фрідріху. Коли очі стикнулись з паруючим горнятком, яке самотньо стояло на краю,  адреналін підстрибнув у крові. Я кинулась на кухню з тарілками, які жалібно дзенькнули від різкого приземлення на дерев’яний стіл. Марічка озирнулась на шум, а тим часом я швидко скинула фартух.

- Мене попросили занести каву тому прихвостню Гітлера. Ти побудь хвилинку в залі. Там зараз нікого нема.

Я вилетіла у хол, не дочекавшись відповіді Марічки. А через секунду зрозуміла що залишила тацю, тому довелось швидко повернулась назад. Господи, та Гінкельберґ мене пристрелить, якщо я принесу холодну каву. Най чорти б взяли Ганса і його дурнувате прохання. І чому саме сьогодні йому треба було відлучитись?! Чому саме сьогодні, коли я не могла відпустити нагору Марічку? Чому? Чому? Чому?

Піднявшись сходами, я старалась не врізатись в літаючих німців. Звідки в них ця манера не ходити, а ганяти коридорами? Кава нагло стигнула, а я старалась згадати в які двері мені потрібно зайти. Я ж була в його кабінеті! Тоді чому не могла ніяк згадати ті кляті двері? Ліворуч чи по центру? Стукіт пальців по друкарських машинках мене нервував, але дуже скоро злість перетворилась на звичайний розпач. Якщо через секунду я не знайду потрібний кабінет, то мені вафлі.

- Entschuldigung, wo kann ich Hauptsturmführer finden? (Перепрошую, де я можу знайти гауптштурмфюрера?) – запитала я юнака, який перебирав папку з паперами, стоячи поруч.

- Warum suchst du ihn? (Чому ти шукаєш його?) – от повезло натрапити на ідіота. Я стояла з тацею і кавою на очах у всієї комендатури. Звісно, нащо він мені? Передати сердечні вітання.