14. Марічка

Мама голосно скрикнула. Я ледь не знепритомніла від переляку. Побігла до її кімнати. Але там було пусто. Де ж вона? За криком пролунали схлипування. Вона плакала. Я вибігла на вулицю. Після важкого дня у кафе та вчорашньої історії ввечері, ноги відвалювались. Проте явзяла себе в руки. Мушу бути сильною.

- Мама! – вона сиділа у літній кухні і тримала у руках листа. -  Що сталося?

- Марек… - вона схлипнула. І тицьнула мені листа. Я пробігла очима по скупих кількох рядках. Написано нерозбірливо, людина спішила. Глянувши на відправника, у мене впало серце. Командир бригади, де служив Марек. Господи, за що? За що Бог забрав його. Я закусила губу. Сльози душили.

- Мамо.. – я обняла її і вона вперше за довгий час приголубила мене у відповідь. Як мені бракувало її тепла! Але не за таких обставинах я хотіла відчути її ласку. Не тому що найстарший брат загинув. Сльози запекли. Хотілось розревітись у повний голос. Але я мусила стриматись. Нехай мама наплачеться, а я вже потім. Вона втратила дитину, первістка. Її  біль був ще сильнішим, ніж мій.

- Ось, ще один лист прийшов. – мама вже трохи заспокоїлась і віддала мені ще один лист. Він, розірваний, лежав на столі. Я обережно витерла сльози зі щік і розгорнула папір. «Ваш чоловік та сини пропали безвісті…» Це єдине, що я розібрала, бо пелена сліз знову затуманила мій зір. Як це пропали безвісті? Лише минулого тижня мені прийшов лист від Штефана, що вони з татом разом і в порядку. Кілька слів за Анджея, він також здоровий, лише трохи зачепило руку при обстрілі.

- Єзуз та Марія! – прошепотіла я. Мама вчепилась руками у волосся. Її хустка лежала на колінах. Я і не помітила наскільки вона посивіла. У колись чорному волоссі виднілось чимало сивих волосини. Погляд мами налякав мене. Скляний.

- Мама, що таке? Як я можу тобі допомогти?

- Ніяк. Маріє, ніяк. – вона піднялась і взялась за вечерю. Скоро прийдуть Отто та Фрідріх. Ці точно захочуть їсти, а злити їх зайвий раз не хотілось.

- Давай я допоможу з вечерею. – я взялась за ножа, але мама різко забрала його в мене. Я очманіло дивилась на неї. Вона знову стала минулою – холодною і замкнутою.

- Ні. Я хочу побути сама. Йди, погуляй, доню. – лагідна інтонація зробила лише більш боляче. Чому вона відгородилась від мене? Я ж їй не чужа. Це ж мій брат загинув. Це ж мій батько та двоє братів пропали безвісті.

І мені боліло. Не менше, ніж їй. Я спробувала втихомирити власний розпач. Вибігла з хати та пішла у поле. Йшла довго, повільно перебираючи пальцями високу траву. Сонце заходило за обрій. Вітерець лагідно пестив щоки та волосся. Я розпустила косу і вітер відразу почав бавитись з пасмами мого волосся. Шевелюра в мене була нівроку. Я завжди любила своє волосся: густе та довге. І чорне - як в мами. Брати вдались у батька – всі русяві та з зеленими очима. А я пішла в маму – чорнява та з карими очима.

Я повільно йшла в нікуди, ноги самі вели мене. Відійшла я від дому уже далеченько, тому що навколо мене було лише поле. Далі за метрів сорок починався ліс. Поруч шуміла річка. Туди ми ходили купатись влітку та інколи прати, якщо це було щось масивне як постіль чи обруси.

Я зупинилась біля річки. Сіла на траву, підібгавши ноги до себе. Щем у горлі виллявся назовні. Я заридала, і так сильно, що перебивала шум води. Плакала за братом, що загинув, плакала за невідому долю батька та братів. Плакала через маму і її біль. І плакала через себе, бо мені було прикро, що найрідніша мені людина не помічала мене. Вітер здійнявся. Дув поривами на північ, а я все ніяк не могла заспокоїтись. Сум був надто сильним. Та і стримувала я себе уже давно.

Від плачу заболіла голова. Я нахилилась до води і черпнула у долоні холодну воду. Вмила лице, бо не хотіла, щоб мама бачила сліди моїх сліз. Я встала та стріпала з спідниці залишки трави. Я вже хотіла йти, коли почула глухий стогін десь в лісі. Я зробила кілька кроків і придивилась. В глибині лісу хтось лежав. Я підійшла ближче. Невже мертвий?

Постать була чоловіча. У формі, але не в радянській. Кров на животі, бруд по всьому тілу. Мабуть, він повз сюди. Юнак застогнав. Він відкинув голову назад і нарешті впізнала хто це. Це ж Ярослав. Син Меланії та Ігоря. Господи! Я побігла, забувши чи може мене хтось побачити, до нього. Нахилилась над тілом хлопця і торкнулась плеча.

- Славку! – він повільно розплющив очі. – Ти чуєш мене?

- Марічка… - голос хриплий та ледь-ледь чутний. Він виснажений. Боже, що мені робити?

- Де тебе поранено? Славку, - я легенько вдарила його по щоках. – чуєш, не засинай!

- Ніде. – він заплющив очі і знову відкинув голову назад. Хлопець лежав, спершись на стовбур дерева. – То не моя кров.

- Ти можеш встати? – я присіла біля нього і взяла за руки.

- Можу. – він повністю сів, але морщився. Це було для нього заважко. – Ти маєш воду?

- Ні. – він сумно всміхнувся. Весь замурзаний, але очі не змінились. Блакитні, немов вода в річці. Точно! Річка! – Я зараз принесу. Ти маєш якусь флягу? – він подав мені пляшку, що була прикріплена до його форми. – Зараз прийду.

Йшла я озираючись. Славко далі напівлежав біля дерева. Він зняв кашкет з голови і витер ним чоло. Я знову почала озиралась по сторонах. Вийшовши з лісу, швидко побігла до річки. Наповнила флягу водою по вінця і закрутила корок. Коли я повернулась, Славко уже сидів. Я подала йому флягу і усміхнулась. Юнак усміхнувся у відповідь.